Похіть очима

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Навіть на початку шляху думаєш про його кінець. Навіть при надмірі життєвих сил і здоров’я ні-ні, але відвідає пронизлива і страшна думка про те, що ж трапиться, коли усі ці чудові дари Божі раптом вичерпаються. Людина, яка ще не пережила страждань, все-таки здогадується про їх можливість, а можливо, і про неминучість. А якщо так, чому тоді ми живемо так безоглядно? Чому ми, як і сучасники Спасителя, не зізнаючись самим собі в тому, все ж сповідуємо безглуздий принцип страуса: «…хто бачить мене? Навколо мене пітьма, і стіни закривають мене, і ніхто не бачить мене: чого мені боятися? Всевишній не пом’яне гріхів моїх» (Сир.23:24,25)?

Яка безстрашність! Який, подумати тільки, нестримний оптимізм! Так жити, так мислити можна, тільки будучи абсолютно упевненим у кінцівці буття, у тому, що там, за порогом смерті, немає нічого: ні нагороди, ні відплати, ні раю, ні пекла. Яка відвага безумства потрібна, щоб продовжувати тягнути життєву лямку наперед знаючи, що життя це з усіма його прикрощами і скорботою – безглузда і тяжка дорога в нікуди! Проте припустимо, що це і справді так: безглузде і в цілому тяжке життя закінчується такою ж безглуздою і тяжкою смертю. Але ж і в цьому випадку абсолютно незрозуміло, навіщо ми з такою завзятістю будуємо усе нові і нові житниці (Лк. 12:18), навіщо ми усе своє надзвичайно коротке життя присвячуємо надбанню того, що зрештою все одно перетвориться в порох?

Ось який злий жарт зіграв зі швидким на всякий гріх Адамом і нами, нещасними нащадками його, древній змій, ворог роду людського! У результаті: «Не насититься око зором, не наповниться вухо слуханням» (Еккл. 1:8), а те, чим обдарував нас Бог, нам, утробам ненаситним, завжди мало. Тому і не можемо ми зупинитися в надбанні, тому всякий раз, коли промисел Божий поставляє межу нашій майновій похоті, виникає і міцніє в нас злочинна думка: «Це спадкоємець, ходімо уб’ємо його і заволодіємо спадщиною його» (Мф. 21:38).

Усе тому, що ми як би і не чуємо попередження апостола Павла: «Піклування про плоть не обертайте на похоті» (Рим. 13:14). Між тим і сьогоднішні його слова: «Пильнуйте, стійте у вірі, будьте мужні і тверді» (1Кор. 16:13) – означають не лише і не стільки заклик до засвоєння теоретичних основ нашого віровчення, скільки спонукання до рішучості встояти перед спокусою, приборкати розгул власної похоті. «Стійте у вірі» – буквально означає: утримуйтеся від гріха, не дозволяйте собі впасти в спокусу заздрості і жадності, яка згубила і ще згубить не одну душу. Бо чому пожадливих виноградарів чекає смерть»? Тому лише, що, одержимі жадністю і заздрістю, вони повстали «на Господа й на Христа Його» (Діян. 4:26), «схопивши слуг його, кого побили, кого вбили, а кого побили камінням» (Мф. 21:35).

Ніхто нікого не хотів вбивати заради самого процесу вбивства. Вбивство – лише інструмент, за допомогою якого задовольняється бажання володіти. А ми з вами з малих років звикли до того, що саме по собі бажання володіти зовсім не злочинне. І ось так поступово, від однієї безневинної ідеї до іншої, такої ж безневинної, ми і просуваємося сходами, в яких немає кінця. Вниз, у безодню, у пекло.

А спочатку всі виправдовувалося цілком простими і зрозумілими людськими бажаннями: жити трохи краще, дітей своїх вдягнути-взути, якось домівку улаштувати. Що, питається, в усьому цьому поганого? У турботі про хліб насущний, у піклуванні про дітей немає і не може бути нічого поганого, поки злою волею пропащої людини ці прості і зрозумілі заняття не стають самоціллю, тобто тією самою похіттю, від якої нас застерігає апостол. Тому що похіть ні перед чим не зупиниться, поки не задовольнить саму себе, тому що «похіть же, зачавши, породжує гріх, а вчинений гріх породжує смерть» (Як. 1:15).

Ось і ллється по спаплюженій людським гріхом землі кров «від крови Авеля праведного до крови Захарії, сина Варахії, якого вбили між храмом і жертовником» (Мф. 23:35). Ось і приноситься в спокутну Жертву за це нескінченне беззаконня злих виноградарів Пречисте Тіло Сина Єдинородного, Якого рід людський так і не посоромився. Зате це Тіло стало їжею для усіх, що «голодні і спраглі правди» (Мф. 5:6). «Бо Плоть Моя є істинною їжею, і Кров Моя є істинним питтям» (Ін. 6:55), – каже злим виноградарям Син Людський, Який приноситься за них у Жертву. Бо Бог саме зло, скоєне пропащим творінням, обертає в спасіння цього творіння, бо за Його нескінченним милосердям до нас грішних, «коли примножився гріх, стало більше благодаті» (Рим. 5:20).

«Апостол любові» Іоанн Богослов давно вже вказав нам на причину усіх злочинів, усіх вбивств, усього блуду в роді людському: «Бо все, що в світі: похіть плотська, похіть очима і гордість житейська, не від Отця, а від світу цього» (1Ін. 2:16). Варто пам’ятати про цей сумний урок улюбленого учня Христового для того хоч би, щоб не помилятися відносно самих себе і своїх зростаючих життєвих потреб. Варто пам’ятати про це, щоб постаратися піклування про плоть не перетворювати на похіть. Варто постійно нагадувати собі про притчу, яку ми читали сьогодні за богослужінням, щоб не розділити сумну долю злих виноградарів, яких Суд Божий «покарає смертю, а виноградник віддасть іншим виноградарям, які віддаватимуть йому плоди своєчасно» (Мф. 21:41). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 13 неділя після П’ятидесятниці