З якого віку сповідуватися?

Багато батьків думають, що, чим раніше дитина почне сповідуватися, тим буде краще. Проте Православна Церква, знаючи своїм духовним досвідом людську природу, не сповідує немовлят. До сповіді приходять діти семирічного віку. Втім, усі діти розвиваються по-різному, і не можна строго позначити семирічний вік як час для першої сповіді.

Існує така наука – християнська антропологія, згідно якої дитину не сповідують до семи років не тому, що вона безгрішна, діти часто навіть у дуже ранньому віці коять мерзенні вчинки, а тому, що сповідь – це не лише визнання у своєму власному гріху, але ще і рішуча боротьба з ним. Діти в ранньому віці не здатні ні по-справжньому усвідомити своїх гріхів, ні почати з ними боротьбу, тому виправлення негативних душевних рис немовляти цілком лежить на батьках. Довірча розмова з мамою або татом – це і є сповідь маленької дитини. Батьки в якомусь сенсі є духівниками своїх дітей. Вони люблять своє чадо, знають його, допомагають йому виправитися, можуть пожаліти його або покарати, а дитина без допомоги батьків не може ні усвідомити свій гріх, ні виправити його. Немовля не може навіть правильно назвати свій гріх.

Дорослі часто вважають, що Таїнство сповіді можна використовувати як інструмент виховання дітей, але це неправильно. Напевно, вони гадають, якщо приводити дитину до сповіді з чотирьох- чи п’ятирічного віку, то вона назавжди позбудеться гріхів, які будуть їй прощені. Такі батьки не розуміють самої природи сповіді. У певному значенні сповідь – це дійсно інструмент виховання, тільки він належить Богові. Господь нас усіх виховує через сповідь: і дорослих, і дітей; і викрасти в Бога право на виховання людини ми не можемо. А значить, ми, батьки, повинні навчитися добре відчувати, де починається сфера, в якій діє тільки Господь і в яку ми не маємо права вторгатися. Тут ми повинні обмежити свої права на дитину, інакше ми порушуємо свободу, яку дарував Господь кожній людині, зокрема і дитині.

Бувають, без сумніву, діти, які рано розвиваються і виявляються здатними до сповіді до семирічного віку. Але звичайні діти навіть у сім років не можуть свідомо сповідуватися. Сповідь для дитини – це завжди свого роду стрес, під час якого вона може не лише не розкритися перед духівником, а, навпаки, ще сильніше замкнутися в собі. Так вона потрапляє в ситуацію, до якої духовно не доросла, і починає сповідуватися формально, не розуміючи того, що насправді з нею відбувається. Ось вона, певна форма, використовуючи яку, вона легко йде від відповідальності. Ось вона, можливість чинити безкарно: я скоюю гріх, кажу про нього на сповіді, гріх мені прощається, а я продовжую жити так само, як жив раніше. Це і є найстрашніша помилка передчасної сповіді. Я знаю декілька парафій, де восьмирічних, навіть дев’ятирічних дітей допускають до Причастя без сповіді або сповідують їх раз на три місяці, а до Причастя допускають щотижня.

Перехід від дитинства до отроцтва – це і є той ступінь розвитку, на якому усе змінюється в житті дитини. У сім років дитина йде в школу. Учителі дають їй завдання, оцінюють її працю. Тут, у школі, можливо, уперше в житті в неї з’являється особиста відповідальність. Її зустріч з учителем – це зустріч з людиною, яка наставляє, учить, подає їй приклад. Семирічний вік для дитини – це, якщо хочете, її нове народження, новий період осмислення життя. Весь світ відкривається для неї інакше. У цьому новому світі так багато непізнаного, що питання «для чого ми сповідуємося?», для неї, як правило, не повстає, бо вона тепер уже інша. І їй подобається бути іншою, дорослою, подобається усвідомлювати себе людиною, яка відповідає за свої вчинки. Тепер вона вже знає, що її поведінка, її знання будуть оцінені. У першому класі ще не ставлять оцінок, але вже відмічають успіхи і невдачі.

Семирічна дитина і в Церкву входить тепер у своїй новій якості. Адже Церква – це теж школа, справжня школа життя, де Учитель – Христос, і, входячи сюди вже подорослівши, дитина отримує нові завдання. Пояснити їй, що таке сповідь, з точки зору її нового дорослого життя, зовсім нескладно. Ось він – початок відповідальності і початок життя духовного. Ось він – початок духовної боротьби. Звичайно, боротьба ця не така серйозна, як у дорослих, та і гріхи в дітей інші. Проте усе, що робить гріх з дорослою людиною, він робить і з дитиною. Але що найстрашніше в гріху? Навичка, яка приводить гріх у стан пристрасті. Якщо дитина набуває навичку дитячого гріха, гріх укорінюється в ній і стає рисою вдачі. І навпаки, якщо дитина з дитинства набуває навичку боротьби з гріхом, то ця корисна риса теж може стати рисою її вдачі.

Перша сповідь – це, звичайно, дуже важлива для дитини подія. Нехай цей день стане для неї святом і буде урочисто відзначений. Нехай вона відчує, що сьогодні зробила дуже важливий, гідний винагороди вчинок. Не потрібно підкуповувати дитину для того, щоб вона пішла на сповідь, обіцяючи їй подарунки. Це недобре. Але нагородити маленького сповідника можна. Хоча це дуже і дуже тонкий момент взаємин, і його важливо правильно відчути.

Якого священика вибрати?

Таке питання виникає в сім’ях, де в батька з матір’ю різні духівники. Ситуація не зовсім нормальна, але звичайна для нашого часу. Конфлікт може бути закладений глибоко усередині неї. Є заповідь: «Чоловік є голова жінки, як і Христос глава Церкви» (Еф. 5:23), а духівник дружини іноді радить їй щось таке, що йде врозріз з думкою чоловіка. Добре, коли в сім’ї один духівник. Він опікується батьками, через нього відбувається виховання дітей. Коли в батьків духівники різні, питання, «якого священика вибрати дитині?», потрібно вирішувати на сімейній раді. Якщо дитина виховується з дитинства як православний християнин, духівники батька і матері добре знають її сімейну ситуацію, обоє гідні в духовному плані люди, то і той, і другий цілком можуть прийняти в неї сповідь. А найкраще надати дитині певну свободу у виборі духівника, послухати її думку про те, до якого священика хотіла би піти сповідуватися.

Деякі батьки свідомо вибирають своїй дитині священика, який не є духівником їх сім’ї. Їм так психологічно легше. Вони не хочуть нести відповідальність за виховання і міркують таким чином: «Ось є священик, нехай він і сповідує, і виховує». На жаль, це досить поширене ставлення до духівництва. Батьки часто не розуміють, що в дитини до певного віку немає, та і, загалом, не повинно бути духівника. Духівником маленької дитини є вони самі, і на них лежить уся повнота відповідальності за виховання дитячої душі. Дитина не самостійна. Господь усім дітям дав заповідь: «Шануй батька свого і матір свою» (Мк. 7:10). Якщо дитина замість батька з матір’ю шануватиме якогось відстороненого від сім’ї священика, який говоритиме їй те, що не приймають її батьки, у домі не буде миру. Але ще страшніше те, що в дитини завжди буде певний сховок, куди можна сховатися від батьків. Посилаючись на слова свого духівника, вона чинитиме так, як їй більше подобається. І батьки виявляться безсилими тільки тому, що зняли з себе відповідальність за виховання.

Безвідповідальність – хвороба нашого суспільства і нашої Церкви. Дорослі освічені люди хочуть перекласти усе своє життя на плечі священика, а тому сповідь, благословення і послух і вони самі, і їх діти часто розуміють неправильно.

У підлітковому віці діти іноді починають сповідуватися в різних храмах або в різних священиків. Не потрібно їм заважати. Можливо, завдяки тому, що в них є така можливість, вони не відійдуть від Церкви. Стан дитини в підлітковому віці дуже складний. Вона боїться «не так» виглядати в очах батьків і духівника. Якщо дитина в принципі готова в цьому віці до сповіді і не замкнулася в собі, то усе інше можна потерпіти. Коли вона виросте, то сама вибере: залишитися їй у духівника своїх батьків або знайти собі іншого священика, якому вона змогла би довірити своє життя.