У кожного гріха є термін придатності

Пам’ятаю, в однієї жінки померла мати, і вона казала:

– Мені дуже погано зараз, адже це я винна! Коли я доглядала за нею в лікарні, то, бувало, дуже втомлювалася від постійних переодягань і підмивань. У такі хвилини в мене виникали різні помисли, і у відчаї я казала Богові: «Господи, більше не можу. Забери її, щоб мені стало легше!» І ось, отче, через ці мої слова мама і померла!

– Ні, вона померла не через це! Навіть не думай. Я на сто відсотків упевнений, що твоя мати, якій було вже багато років, у будь-якому випадку мала піти. І скажу тобі ще дещо. Між нами: при такому стресі мені б теж спадали подібні думки, але ж це не означає, що я дійсно б так думав.

Ви колись чули, як маленькі діти без щонайменшої ніяковості кажуть своїм батькам: «Хочу, щоб ти помер! Щоб тебе не було!»

Чому вони так кажуть? Вони кажуть це не тому, що дійсно хочуть смерті своїх батьків, а тому, що для дитини смерть – це зникнення. Батьки зникнуть і тим самим залишать її в спокої. Таким чином дитина хоче сказати: «Забирайтеся з мого життя!»

Не треба дивуватися. У всіх нас колись з’являлися подібні думки (а то і гірше) стосовно інших. Наприклад, я виключно високо ціную тих своїх духовних чад, які кажуть на сповіді, що подумали про мене погано, – наприклад, звинуватили мене в егоїзмі або обжерливості.

При цьому вони дуже переживають, чи не пошкодять такі визнання нашим стосункам, і тому запитують мене: «А ви любитимете мене тепер?» Так, і тепер я люблю їх ще більше, бо це дуже важливо – казати те, що відчуваєш.

Я не хочу примушувати їх почувати себе винуватими. «Будь самим собою», – кажу я кожному. Це велике благо – бути собою принаймні з тими, хто нам близький, з ким затишно і добре, і в першу чергу – з Богом, бо Він прекрасно нас знає. Бути щирими – принаймні, з Ним.

Людина – це приголомшлива суміш святості, величі і бруду. Всі разом, одночасно, і усе це – у нас. Одна і та ж людина спочатку ллє сльози, бачачи по телевізору, як ураган Сенді знищує міста в США, а потім виливає на когось потоки ненависті і жорстокості. Одна і та ж людина – і така різниця. Невже це не повинно викликати відчуття провини? Повинно. Ми повинні знати, що в нас є така проблема. Але не можна через це закриватися і не показувати своє справжнє «я».

Якщо можна виправити ті помилки, яких ми припустилися, – їх треба виправляти. Наприклад, якщо людина вкрала, треба повернути вкрадене. Якщо обмовила когось – зателефонуй цій людині і скажи їй про це, вибачся. Адже твої гріхи не стосуються тільки твого духівника, вірно?

«Отче, я прийшов сказати, що скоїв те і те, і тепер мені погано». Гаразд. Ти щось зробив поганого іншій людині? Піди і поговори з нею. Розберіться. «Ні, я не можу. Достатньо сказати про це вам». Ні, недостатньо. Сам Господь відправляє тебе назад, до твого брата, кажучи: «Примирися з ним».

Наприклад, ти не хочеш поговорити зі своєю матір’ю, братом, другом – не хочеш дійти з ними до якоїсь згоди. Я відпущу твій гріх, але якщо ти так і не поговориш з ними, що це буде за прощення? Про яку душевну рівновагу, про які взаємини з близькими тут може йти мова?

І нехай вас не терзають докори, якщо ви не як усі. Тут особливо відрізняються матері, які прямо-таки культивують відчуття провини у своїх дочках, порівнюючи їх з іншими або з собою. І відносно синів таке буває, але з дочками найчастіше – наприклад, у тому, що стосується заміжжя. Тут справи зовсім погані. Більшість матерів постійно твердять своїм дочкам: «Чого ти чекаєш? Годі, виходь вже, нарешті, заміж!» Таким чином вони примушують своїх дочок думати, що вони якісь дивні, ненормальні чудовиська, не як усі.

Це прекрасно – утішати інших, не викликаючи при цьому в людині відчуття провини. Бо інакше ти збільшуєш її проблему – адже вона і так веде свою боротьбу.

Тому Господь і дає нам просвітлення, розсудливість, душевну рівновагу, милосердя, правдивість, іноді – суворість. Єдиної відповіді на усі питання не існує. Не кожне рішення проблеми може бути прийнятним – бити тривогу, вселяти ближньому страх. Рішення кожного разу – різне.

Хто з тих, що знали старця Порфирія, могли розповісти про те, як він накладав єпитимії? Ніхто. Бо він ніколи нікого не засуджував. А ми гадаємо, що досягли великого успіху, висваривши когось. Адже якщо я не сварю людину, що прийшла до мене, який же я духівник? Якщо ми не сваримо наших дітей, то які ми батьки? Ми вважаємо своїм обов’язком завжди сварити когось – для досягнення потрібного результату. А старець Порфирій бачив результат у позбавленні і спасінні.

Як набути душу людську? Викликаючи в ній докори сумління? Але хіба Бог набуває людські душі таким чином? Ні. На жаль, ми, священики (не усі, правда), думаємо, що допомагаємо людям, викликаючи в них за допомогою «батога» відчуття провини і докори сумління. Легко таким чином керувати людиною – адже ти постійно примушуєш її почувати себе винуватою і запитувати: «Отче, скажіть, цього разу я добре вчинив? Я хороший?» Але це не спосіб створити справжні, вільні взаємини, а терор, рабство.

Якщо те, що я кажу, здається вам дивним, прочитайте книгу старця Порфирія «Життя і слова». Ви побачите, яким духом просякнута уся ця книга, і якщо навіть захочете знайти в ній якісь приклади духовного насильства, що провокує самодокори і душевні муки, то не побачите їх там. На жодній сторінці. Кажу це, бо дехто запитує: «Ну гаразд, а як же святі? Хіба вони не плакали про свої гріхи усе життя?»

Це інше. Святі не плакали без кінця, до самої смерті. Вони не мучилися розкаяннями про скоєне, не сподіваючись при цьому на милість Божу. І потім, ви усі – молоді люди, з дитинства спілкуєтеся зі священиками, – який сенс примушувати вас оплакувати усе життя те, що Господь прощає так швидко? Так, якщо людині вісімдесят років і вона встигла неабияк нагрішити в житті, – це зрозуміло. Але навіщо примушувати молоду людину постійно плакати, сумувати і бути в депресії?

У кожного гріха має бути «термін придатності».

Гаразд, ти згрішив. Жінка зробила аборт – це зовсім не добре, це трагедія, але скільки можна оплакувати цей гріх? Не можна, щоб йшли роки, а душа при цьому не заспокоювалася, бо таким чином людина немов каже: «Сповідь недійсна».

Як можна вірити в таїнство сповіді і при цьому не мати миру в душі? Зрозуміло, слід від скоєного гріха в тобі залишається, і я не умовляю тебе забути про це. Але нехай пам’ять про гріх гамуватиме тебе, і через це упокорення до тебе прийде душевний спокій, а не смуток. Не можна, щоб це доводило тебе до заспокійливих пігулок, які ти приймаєш через події дев’ятнадцятирічної давнини. Одна жінка в Північній Греції так мені і сказала:

– Минуло вже дев’ятнадцять років!

– Так, але не можна жити увесь час у минулому.

– Але я убила людину!

– Так, проте зараз ти вбиваєш інших людей – свого чоловіка, дітей, друзів, які бачать тебе такою. Це не допомога. Відліпися від минулого, йди вперед, борися! І тоді поступово усе налагодиться.

Знову кажу, що мої слова – не універсальне правило для усіх. Дещо, можливо, і невірно, – тоді не слухайте, є інші думки із цього приводу.

– Мені дуже сподобалося те, що ви сказали. Але чи не буде це самодогоджанням?

– Ви хочете сказати, що так людина може піти до «добрішого», м’якішого священика, просто тому що з ним простіше, ніж із строгим? Але хіба для душі це краще? Якого духівника вибрати – такого, який би тебе влаштовував, або строгішого, в якому упевнений?

Це як з лікарями. Йдемо до одного лікаря, і він каже: «З вами все гаразд!» Йдемо до другого, а він каже: «Проблема серйозна». Значить, цей другий і є хороший, справжній лікар! Бо не може бути все гаразд, щось обов’язково є. Ми йдемо до лікаря для того, щоб він знайшов хворобу. Я так вважаю.

Але от ще приклад.

Приходить до мене на сповідь хлопчина, наркоман. Що мені йому сказати? «Перестань вживати наркотики?» Йому двадцять сім років, він і сам знає, що це потрібно зробити. Хіба треба казати йому те, що саме собою зрозуміло? І все-таки я йому це сказав. А він відповів:

– Отче, та я і сам це знаю! Питання в тому, як! Ти можеш дати мені сили для цього?

Тому я і вважаю, що вирішення будь-яких питань приходить через розуміння, молитву і любов, щоб сформувати в душі того, хто кається, божественну «атмосферу». І це, у свою чергу, саме приведе наркомана до рішення не вживати більше наркотики, бо тепер у нього з’явиться інша «наркотична» речовина – чиста і прозора, що дає душі блаженний спокій у цьому шаленому світі. І вона – від Бога.

Проте цьому не бувати, якщо ми почнемо самоутверджуватися перед людиною і приклеювати їй ярлики: «Ти такий, ти сякий, потрібно чинити правильно!» Людина і без тебе це знає.

Втім, є люди, яким хочеться почути щось конкретніше. Адже ми не уміємо легко користуватися своєю свободою і йти, спираючись тільки на власні ноги. Нам хочеться, щоб хтось інший сказав, що ось це – правильно, а ось те – погано, що треба робити, а чого не треба. У плані психології це непогано. Але невже так може бути завжди? Щоб впродовж усього життя хтось казав нам, куди ходити, що відчувати? Так, у дитинстві це усім треба, але в університеті… До яких пір? До самої смерті? Люди диктуватимуть тобі що робити усе життя? Хіба така роль духівника? Щоб ти так і не навчився стояти на власних ногах? Одна жінка сказала мені:

– Отче, я посварилася на роботі з одним склочним колегою, і тепер не знаю, як далі себе поводити – поговорити з ним або залишити усе як є?

Я відповів їй:

– Я помолюся.

– Ні, скажіть!

– Але минулого разу я помилився.

– Нічого! Головне – благословення!

– Що таке ти верзеш? Я вже дав тобі пораду, яка виявилася неправильною, а ти знову хочеш категоричних вказівок?

– Ні, ви не винні, це я винна!

– Ну, раз ти сама винна, сама і спробуй розв’язати проблему, як слід, – з твоєю і моєю молитвою. І якщо все-таки нічого не вийде, то принаймні ти зможеш сказати: «Я так і думала!»

Прошу вибачення, чадо, але що ми усі отримуємо при хрещенні? Взагалі ми отримуємо Святого Духа – Божественне просвітлення через миропомазання.

А деякі відразу мені заперечують:

– Але ця благодать у мені поки що не активізувалася!

– Скільки вам років, що ви так кажете?

– Вісімдесят два.

– Але коли ж вона активізується? Після смерті, пробачте? Хіба після смерті це можливо?

Ми живемо з думкою, що щось станеться колись. Але не зараз. Це святі були просвітленими, це вони усе знали, а ми нічого не знаємо. У святих усе було по-іншому. Але ж і ми покликані Богом жити так, як жили вони. Хіба Господь не казав: «Моліться, і Я відповім вам!?» Ти приходиш до священика, просиш його молитов, запитуєш його думки, оцінки, – але далі треба самому вчитися стояти на власних ногах! Якщо хочеш цьому вчитися. А якщо не хочеш… Мені, чи що, казати тобі, кого вибрати в дружини? Я можу висловити тільки свою думку, а таку відповідальність на себе брати не можу. Бо потім ти знову казатимеш, що це я винен у тому, як ти вчинив. Так, якщо усе буде добре, ти мені подякуєш, але якщо погано – скажеш: «Це ти винен!»

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)