Гріх і вічна загибель

Отже, ми усі перебуваємо в стані катастрофи, яку богослови називають первородним гріхом. Цю катастрофу можна описати з різних боків, але, передусім, первородний гріх є втрата стосунків з Богом.

Людина створена так, що в центрі її життя має перебувати Бог; перебуваючи в правильних стосунках з Богом, людина перебуває в правильних стосунках із самою собою, з ближніми, зі світом у цілому.

Ці стосунки наслідують стосунки в Трійці, де Отець, Син і Святий Дух передвічно ввіряють себе один одному. Якнайкраще образом раю, для якого ми створені, може служити щаслива сім’я, де люди люблять один одного, радіють один одному і служать один одному.

У гріхопадінні людина відторгнула себе від Бога, і, як планета, що втратила орбіту, нині ставить у центр свого життя тих або інших ідолів – найчастіше, саму себе, але іноді “велику справу” або “великого вождя” або ще щось. Схильність до всякого роду зла і безумства, яким відмічена людська історія, є результат цієї втрати Бога як центру.

Гріх породжує ворожість до Бога; для людини, бажаючої поставити в центрі життя саму себе (чи створених нею самою ідолів), Бог виглядає як загроза її ідолам або її самостійності, самовладдю, самореалізації, самодогоджанню – усьому “само”, навколо чого обертається пропаща людина. Гріх також неминуче породжує ворожість до ближнього – усі конфлікти, починаючи із сімейних сварок і закінчуючи світовими війнами і геноцидом, породжені тим фактом, що всесвіт занадто тісне місце хоч би для двох грішників, кожен з яких хотів би його собі повністю. Як це прекрасно формулює німецький мислитель Фрідріх Ніцше, «Якби Бог існував, як би я виніс, що я не Бог? Отже, немає ніякого Бога!» Але бажання вигнати або видалити зі всесвіту Бога – Який заважає мені бути богом – також породжує бажання позбутися і ближнього – у якого є своя думка на тему, хто тут бог.

Пропаща людина бажає використати ближнього як паливо для свого піднесення – у диктаторів це буває помітно з якоюсь дитячою простотою, у тих, хто позбавлений їх можливостей проявляється в символічніших формах, наприклад, у складанні таких карт реальності, які відводять оточуючим роль того фону, на якому сяють наші достоїнства, – ми, еліта, на тлі анчоусів, ми розумники, на тлі тупиць, і т. д. і т. п. у нескінченній безлічі варіантів.

Гріх, таким чином, є стан несумісний з життям не внаслідок того, що Бог, за Своїм свавіллям, так вирішив – а через природу самого гріха. Наприклад, якщо людина є цинічним егоїстом, який користується іншими людьми і зраджує їх, вона не зможе мати щасливого шлюбу і міцної дружби – не тому, що їй хтось ззовні цього не дасть, а тому, що вона така, яка вона є.

Гріх обертається вічною загибеллю, пеклом; іноді запитують, як всевишній Бог може прирікати грішників на вічне пекло. Він і не прирікає – грішники приречені на пекло через  особисті риси. В які райські кущі їх не запусти – вони принесуть пекло із собою. Пекельне полум’я – воно усередині, а не зовні. Одна людина, що пережила клінічну смерть, описувала пекло як нескінченне поле бою, де сповнені гордині, ненависті і люті загиблі душі марно намагаються ранити один одного або задовольнити пристрасті, які, – за відсутністю тіла – вони задовольнити не можуть. Важко сказати, наскільки достовірне саме видіння – але образ добре описує суть справи – злість, що іноді клекоче в мережах, де люди не можуть один до одного фізично добратися, допомагає це уявити.

Активне втручання Бога, Його суд і гнів, тут полягає не в тому, що Він ввергає в пекло того, хто міг би і увійти до Царства, а в тому, що Він милосердно покладає межі злу і в результаті перешкоджає злим терзати добрих і творіння взагалі – ця межа сприймається злими як мука. Бог благий по відношенню до всього творіння – у тому числі по відношенню до сатани, демонів і загиблих душ.

Тут нам варто розмежувати об’єктивну добрість Бога і суб’єктивне сприйняття її творінням. Наприклад, якщо позбавити закоренілого садиста можливості терзати інших людей, суб’єктивно це сприйматиметься їм як болісне позбавлення; але об’єктивно це буде благом – у тому числі, і по відношенню до нього самого, бо це стримуватиме його зростання в злі. Об’єктивно, краще знати істину, ніж не знати; краще не творити зла, ніж творити; краще існувати, ніж не існувати. Але самими злими ці хороші речі – і істина, і неможливість творити зло, і навіть існування сприймається як мука. Як у Гоголя сказано: “Для людини немає більшої муки, як хотіти помститися і не мати можливості зробити це”. Об’єктивно, з погляду Бога, позбавити ненависника можливості мстити – краще і для інших, і для самого грішника. Але для того, хто мучиться безсилою злістю – це мука. Але причина цієї муки – те, у що загиблі себе перетворили, а не добрість Божа.

Отже, на муку загиблих прирікає зовсім не Бог, але їх власний гріх.

Автор: Сергій Худієв