Про тверду надію

Є два способи утримувати людину від покаяння і віри. Перший полягає в тому, щоб вселяти їй безпечність – каятися, вірувати, виправляти свої шляхи просто не треба, це, можливо, і непогано, але не обов’язково, у вічності з тобою отже усе буде гаразд. Це, без сумніву, жахлива помилка – у наших вчинків є наслідки, людина має справжню вільну волю, вона може вибрати спротив Богові і заскніти в цьому спротиві назавжди. Господь постійно – і в найрізкіших виразах – застерігає нас від цієї невимовно страшної, і абсолютно реальної небезпеки.

Але є інший спосіб, не менш ефективний, – вселяти людині безнадійність. Врятується надзвичайно мале число людей, в яке ти, очевидно, не входиш. Про усіх нехристиян точно відомо, що вони будуть у пеклі; католики будуть у пеклі, тому як єретики; щодо православності сусідньої парафії теж є сильні сумніви, ось у нас тут мале стадо – але навіть якщо ти приб’єшся до нього, то ти теж швидше за все будеш у пеклі, тому як святі казали? «Куди увергнуть сатану, туди увергнуть і мене», і якщо це вірно відносно святих, то тебе куди запроторять?

Звідси слідує очевидний висновок – а навіщо взагалі впрягатися в цей безглуздий і безнадійний задум? Якщо ти віруєш у Христа, приступаєш до Таїнств, докладаєш зусиль до виправлення свого життя – і все одно Бог тебе відкине, то яка різниця між благочестям і нечестям, між вірою і спротивом, між зневагою заповідей і їх дотриманням? Результат один і той же. Так, якісь неймовірні подвижники, може, і проскочили, але ти який подвижник? Не смішіть мої капці.

Розслаблений релігійний ліберал зі своїм «та не партеся, отже усі врятуються», і суворий фундаменталіст зі своїм «усі окрім нас точно загинуть, а з нас врятуються тільки дуже небагато» можуть дивитися один на одного з жахом і відразою – але, насправді, висновок з їх поглядів слідує один і той же – немає жодного сенсу каятися, вірувати, виправляти своє життя і приєднуватися до Церкви.

Як каже святий Амвросій Медіоланський у своїй книзі «Про покаяння», «Ніхто не може каятися, якщо не буде упевнений у милості і прощенні». Блудний син, щоб повернутися, має усвідомлювати, що він тяжко згрішив, увергнув себе в багато лих, і перебуває у великій небезпеці. Але він також має вірити, що Батько його не відкинув і не прокляв, що він може повернутися – і його приймуть. Щоб спонукати людей до покаяння, треба говорити про нашу упевненість у милості і прощенні – які ми знаходимо в Господові нашому Ісусі Христі. Апостольське свідоцтво є свідоцтво про тверду надію, яку ми знаходимо в Христі. Апостол Петро пише: «[Богом] даровані нам великі й дорогоцінні обітниці, щоб ви через них стали причасниками Божого єства, віддалившись від пануючого в світі розтління похіттю» (2Пет.1:4). Нам дані обітниці – Бог обіцяє прощення тим, хто кається, і життя вічне тим, хто покладає свою надію на Христа. Ці обітниці не є щось сумнівне і невизначене – тим, хто перебуває в Христі через покаяння, віру, Хрещення, твердо обіцяне вічне спасіння. Саме віра в ці обітниці допомагає уникнути пануючого у світі розтління.

Християнин живе в надії, а не в безнадійності. Христос не кине тих, хто сподівається на Нього. Ми віддаємо себе і один одного в Його руки, чекаючи від Нього спасіння, а не прокляття. Це не юридична гарантія – це особиста довіра.

Наведу приклад – якось я розмовляв з чоловіком, що стосовно цієї довіри був не певен. «Послухай, а твоя дружина упевнена, що вона – заміжня?» Він здивувався безглуздості питання – зрозуміло, як вона може бути заміжня і сумніватися в цьому? «А вона упевнена, що ти її не кинеш?». З певним гнівом і образою він завірив мене, що він не така людина, щоб порушувати шлюбні обітниці. «Що ж виходить – запитав я – ти надійніший і заслуговуєш більше довіри, ніж Господь і Спаситель наш Ісус Христос? У тобі вона може бути упевнена, а в Ньому – ні?».

Через Святе Хрещення ми вступаємо в Заповіт з Господом, через Причастя перебуваємо в Ньому; ми з трепетом чекаємо вічного спасіння, коли ми зустрінемося біля ніг Христових.

Така наша надія, і вона вартує того, щоб її сповіщати.

Автор: Сергій Худієв