Перлина довіри

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Абсолютна довіра Богові – доля святих. Досконалі у вірі вже за життя так наближаються до Світла, що стають недоступними спокусам сумніву. Це про них каже Христос: «Я ж Пастир Добрий; і знаю Моїх, і знають Мене Мої» (Ін. 10:14). Христові знають Христа і тому перебувають у безтрепетному спокої свого благодатного знання. Поки ж кожен з нас, хто ще не досяг досконалості, робить замах дістатися до цієї вершини віри, він мимоволі постійно уражався нерозуміннями і уявними спокусами. Подібно до книжника з сьогоднішнього євангельського читання, ми невпинно запитуємо Господа про тлумачення законів і правил, про значення кожного євангельського слова, про сенс богословських трактувань. Ми як покупці, що прицінюються до товару, усе прикидаємо: чи не можна дешевше, чи можливо якось скинути ціну? Ми весь час забуваємо про те, що «Царство Небесне подібне до купця, який шукає добрі перли, і, знайшовши одну коштовну перлину, іде й продає усе, що має, і купує її» (Мф. 13:45,46). Нам, хто завжди страшиться помилитися, і на думку не спадає, що торг тут недоречний. Це якась старозавітна хвороба, яка зрозуміла в такого носія «дряхлої» свідомості, яким, поза сумнівом, є сьогоднішній книжник, але погано з’ясовна у нас, людей Завіту Нового.

Євангельське оповідання, яке ми щойно читали, – по суті, ні про що інше, як про безглуздя суперечки. Воно про те, що в спорі народжується не істина, як стверджує приказка, а ненависть. Навіть слова Христові не переконали фарисеїв, навіть Його логіка, що залишила їх безмовними, не пом’якшила скам’янілі серця. І хоч «ніхто не зміг відповісти Йому ні слова; і з того дня ніхто вже не смів запитувати Його» (Мф. 22:46), проте ж ніхто з них не змінив своєї думки про Сина Людського. Господь ним про любов до Бога і ближнього, а вони усе про своє: «Він розбещує народ наш і забороняє давати податок кесареві, називаючи Себе Христом Царем» (Лк. 23:2). У них – своя «правда», тому слова про любов до Бога для них – безглуздість. Бога треба боятися, Закон – виконувати. І не просто виконувати, а ретельно зважуючи і відміряючи зусилля. Сказано: «шість днів працюй і виконуй [у них] усякі справи твої, а день сьомий – субота Господу, Богу твоєму: не роби в цей день ніякої справи» (Вих. 20:9,10), – значить, і не подумуй у день спокою про допомогу ближньому своєму! І до чого тут, питається, якась «любов» до Бога і до цього ближнього?

Ним би, хто питає, почути слова апостола Павла, які він написав у Коринф, а Церква нам усім сьогодні нагадала: «Завжди мертвість Господа Ісуса носимо в тілі, щоб і життя Ісусове відкрилося в тілі нашому» (2Кор. 4:10)! Це апостол пише про себе, про те, що він і йому подібні, тобто християни, готові розділити хресні страждання Ісусові і тільки з цієї причини сподіваються на Вічне Життя зі своїм Господом! Апостол знає те, чого не знали його колишні єдиновірці-фарисеї: «Любов… не шукає свого» (1Кор. 13:5). Як це зіставити із спробою виділити, вичленувати щось головне в Законі, якусь «найбільшу заповідь»? Як це зробити, коли скрупульозне і точне виконання заповідей замінюється в серці людському рішучістю не просто виконувати правила «від цих, до цих», але готовністю саме життя своє віддати за те, щоб «життя Ісусове відкрилося в тілі нашому»?

Закон ніколи не відповість на питання, яке поставив Господь фарисеям. У рамках, обкреслених заповідями, – неважливо, які вони – «найбільші» або «найменші», – неможливо відповісти на питання: «Якщо Давид зве Його Господом, то як же Він син йому?» (Мф. 22:45). Відповідь тут можлива тільки в дусі довіри і любові. Біда і фарисеїв, і книжника, що питає, у тому і полягала, що їм була невідома любов. Не знали вони, що Бога можна любити, а не тільки трепетати перед Ним від жаху, не лише боятися лютим страхом. Тому і не могли вмістити їх законницькі серця того, що відкрилося даром благодаті серцям християнським: «Хто не любить, той не пізнав Бога, тому що Бог є любов» (1Ін. 4:8).

Ідол вимагає жертв. Бог Сам приносить Себе в Жертву за тих, кого Він любить, за безпутних і лукавих чад Своїх. Коли чада ці ще не зросли до рівня такої Жертви, вони намагаються відповісти на неї як би малою кров’ю. Вони усе вираховують, усе вигадують в усьому – від дотримання заповідей до складу пісних трапез: «А макарони – пісна їжа? У них же яєчний порошок є!..» «Коли я був дитиною, то як дитина говорив, як дитина міркував, як дитина розумів; а коли став мужем, тоді відкинув дитяче» (1Кор. 13:11), – пише апостол Павло про себе самого і про колишніх своїх єдиновірців. Він знає, що немовлят пестують, жаліють і годують молоком, а не твердою їжею (Євр. 5:12). Тому і називає він Закон «вихователем, який вів нас до Христа» (Гал. 3:24).

Але настає час, коли людина повинна, нарешті, усвідомити свою зрілість. Настає час відповідати жертвою на Жертву. Настає термін і Бог вимагає від нас замість ретельного «відціджування комара» (Мф. 23:24) виконати те, чого так боїться законник, який спокушає Його: «Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю» (Мф. 22:37). Полюби, людино, не свою правду, не свій спокій, не свої радощі. Полюби, людино, Бога. Полюби і довірся Йому. Ти багато що втратиш через цю любов. Спокій і безтурботність – точно! Та зате набудеш Царства. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 15 неділя після П’ятидесятниці