Якщо ти сам не віриш через свою молитву, то чому чекаєш дива?

Ти живеш, осяяний Божественним світлом. А при світлі не може бути мороку і страху. Є тільки любов, відчуття любові, упевненість, внутрішнє тепло, мир на душі і серці. Якщо так жити, то усе життя зміниться, і ти сприйматимеш усі свої проблеми спокійно, а це, у свою чергу, відіб’ється і на стані здоров’я. Адже, як тобі відомо і як ти вже переконався на власному досвіді, світло в душі «переходить» і на тіло.

Ти колись помічав, як стан душі впливає на тілесний стан? Наприклад, якщо зараз тобі зателефонують і повідомлять якусь дуже приємну новину, то усе твоє тіло ніби здригнеться, ти відчуєш, що тебе немов накриває тепла хвиля.

Вірити – означає довіряти. Вірити в Бога – означає вручити себе Йому. Якщо, плаваючи в морі, розслабитися, то тебе не тягнутиме вниз. Навпаки, ти легко триматимешся на плаву.

Коли не чиниш опір воді, розслабляєш м’язи, заспокоюєшся – то не тонеш, а залишаєшся на поверхні. Але варто тільки напружитися, стиснутися, почати робити різкі рухи – починаєш захлинатися, занурюєшся все глибше і тонеш.

Те ж саме і з нашою вірою. Якщо віриш у Бога – відчуваєш, як ця віра впливає і на стан твого тіла. Кожна наша думка, наповнена Божественним світлом, впливає на організм і робить його ще міцніше, здоровіше.

Невипадково у Своєму земному житті Господь, як і зараз, дарував людям тілесне здоров’я. При цьому спочатку Він умиротворяв серце людини, заспокоював її совість.

Так Він робить і зараз – спершу заспокоює нас, робить биття нашого серця ритмічним, нормалізує тиск. Коли ми з Христом, у нас немає високого або низького тиску, немає жодної слабкості. Ми перебуваємо в душевній рівновазі і, як наслідок, наше тіло функціонує нормально. Віра в Бога, тобто довіра до Нього, відновлює душевну рівновагу, а це відбивається і на тілесному стані.

Багато лікарів кажуть, що хвороба починається з внутрішніх проблем і що серйозні душевні переживання можуть призвести до серйозних захворювань. Якщо людина нікому не довіряє, якщо не може дивитися на життя з надією і оптимізмом, а постійно думає про неприємності, перебуває в поганому настрої і чекає чогось поганого, це погане в результаті і трапляється.

Пам’ятаєш, що запитував Господь у хворих перед тим, як зробити те чи інше диво? Він запитував: «Чи віриш ти, що Я можу це зробити?» І кожного з нас Господь запитує: чи не чиниш опір ти подумки, чи можеш ти довіритися Мені, відкинувши логічні аргументи? Чи довіряєш ти Моїй любові? Чи відчуваєш, як сильно Я люблю тебе? Чи зник твій страх? Чи відчув ти те прощення, яке Я дав тобі з таїнством хрещення, звільнивши від гріха?

Пригадайте: перед тим, як зцілити когось, Господь спершу позбавляв людину від відчуття провини за скоєні гріхи. Спочатку Він казав: «Чадо, відпускаються тобі гріхи твої». Ці слова означали: «Я забираю у тебе величезний тягар, який тисне на твою душу. Я знімаю його з тебе і дарую тобі надію і оптимізм, а після того, як ти звільнився від своїх страхів, Я дарує тобі і тілесне зцілення».

Тілесне здоров’я залежить від здоров’я душі. Якщо в твоїй душі світло, то і в тілі буде світло і здоров’я.

Про це говорять багато лікарів, які працюють у реанімації. Вони розповідають, що коли хворий вірить у Бога, не має страхів і не втрачає душевного миру, спокою і упевненості, то він видужує швидше за інших.

Стан душі впливає на стан тілесних органів. Наприклад, дитина вирушає на іспит. А удома її не підбадьорили, не вселили їй надію і оптимізм, не переконали у власних здібностях, не сказали: «Дитино, Господь тебе не залишить. Ти не дурний. Ти здібний». І якщо дитина вирушає на іспит без усього цього, а навпаки, заздалегідь упевнена, що нічого не вийде, вона дійсно не складе іспит.

Дуже часто так буває з дітьми – ще навіть не дійшовши до іспиту, вони вже уявляють, як їх «завалять» і вони нічого не складуть. А як скласти, якщо ти боїшся, тремтиш і панікуєш?

Що взагалі означає фраза «Мені страшно»? Порозважаємо над цим. Вона означає наступне: я відразу починаю думати про результат. І думаю, що не зможу, що мене відштовхнуть. – Хто тебе відштовхне? – Суспільство, батьки, система. У мене не буде майбутнього, не буде грошей, я назавжди залишуся на задвірках. І всього цього я дуже боюся.

Уся ця картина, цей душевний стан блокують розум. Дитина вже не може думати, не може згадати вивчений матеріал.

А тепер уявимо, що в той момент, коли Господь доторкнувся до очей сліпого, щоб зцілити його, щоб дати йому благодать, той подумав: «Що це Він робить? Хіба це можливо, щоб я прозрів?» І про що б свідчив такий стан його душі? Про опір. І ще – це була б величезна перешкода для дива. І Господь не зміг би його здійснити.

Бог не може усе зробити. І не я перший про це кажу. Так написано в Біблії, в Євангелії: «І не створив там багатьох чудес через невір’я їхнє» (Мф. 13:58). У Назареті Ісус не міг творити дива. Тобто, виходить, Господь не всемогутній у буквальному розумінні цього слова – бо для прояву Його всемогутності дуже важлива наша співпраця. Ми повинні дати Йому можливість увійти до нашої душі, повинні самі вхопитися за Його руку і опинитися в Його обіймах. Але якщо ми відштовхуємо Його, не віримо Йому і чинимо опір, жодного дива не станеться.

Чудеса із сліпонародженим і розслабленим (як і з усіма іншими, до кого наближався Ісус) тому і відбувалися, що їх душі «розслаблялися». Внутрішнє протиборство, опір зникали, серце вщухало, душа віддавалася волі Божій – і людина ставала «провідником» Божественної благодаті, Божественної енергії, яка проходила через її тіло і давала зцілення, – як тілу, так і душі.

Подібне можна розповісти про багато людей. Я читав розповідь одного лікаря, до якого жінка привела свою матір, що страждала на хворобу жовчного міхура.

– Лікарю, я привела до вас свою матір. Будь ласка, подивіться її і вилікуйте їй жовчний міхур!

А мати цієї жінки була дуже віруючою людиною.

Лікар прооперував її, але під час операції виявилася пухлина з метастазами. Він зрозумів, що жінку йому не вилікувати, і так і сказав її дочці:

– Пробачте, але я вимушений чесно визнати, що не зможу вилікувати вашу матір. Її жовчний міхур у порядку, але ми виявили пухлину з метастазами. Вилікувати її неможливо. Вона помре через декілька днів.

Це було в Америці.

Дочка хворої відповіла:

– Лікарю, я прошу вас лише про одне. Не кажіть цього моїй матері! Годі і того, що я знаю. Не позбавляйте її надії. Нехай вона гадає, що в неї були проблеми з жовчним і що операція пройшла успішно. Все одно вона скоро помре.

Лікар погодився.

– Гаразд, можете забрати матір додому – під вашу відповідальність.

А через декілька місяців ця хвора жінка знову прийшла в лікарню, щоб пройти обстеження. Лікар побачив її і спочатку подумав, що перед ним – привид. Хіба вона не повинна була вже померти? Він привітався з жінкою і запитав її:

– Як ви себе почуваєте? І що ви тут робите?

– Лікарю, ви здивовані? Так, це я! Знаєте, після того, як минулого року ви мені зробили операцію, у мене з’явився такий оптимізм, я відчула таку радість, що стала дякувати Богові. І після виписки вже більше не хворіла.

Цей випадок був одним з небагатьох у практиці лікаря, коли він був вимушений констатувати, що душевний стан людини – у даному випадку певний хід думок при повній довірі до Бога – чинить величезний вплив і на стан організму.

Ця жінка видужала. При повторному обстеженні в неї не знайшли рак, хоча під час операції була виявлена злоякісна пухлина.

Іншими словами, якщо сидіти і постійно думати про хвороби, якщо всюди знаходити мікроби і тому подібне, то врешті-решт починаєш бачити усе це в собі. Таким чином ми немов навмисно «притягаємо» до себе хвороби.

А коли постійно щось до себе притягуєш, воно на тебе і звалюється. Хтось так і сказав мені: «Чим більше я боюся захворіти, тим більше хворію». А чим більше ми боїмося помилитися, тим частіше помиляємося, бо думаємо про потенційні помилки в паніці і страху.

Ось чому в першу чергу необхідно очистити свій розум, щоб його просвітило Божественне Світло, про що ми і говорили на початку. Господь, Який є Істинне Світло, нехай просвітить тебе. І ти станеш дивитися на усе з оптимізмом.

Є люди, які моляться про інших, але не вірять через свою молитву. А коли молишся, треба бачити кожну людину осяяною Божественним Світлом, як казав святий Сімеон Новий Богослов, який бачив, як це Світло освітлює усіх в цьому світі. Тоді твоя молитва буде сильною.

Одна жінка довго не могла завагітніти. Вона молилася Богові про дарування їй дитини, але при цьому сумнівалася, тобто була двоєдушною. Вона думала: «Я молитимуся, але навряд чи це станеться». В її серці не було упевненості. У таких випадках Бог каже: «Дитя Моє! Раз ти сама не віриш у свою молитву, як диво може статися?» Спочатку треба повірити, і віра має бути твердою, – у те, що Бог може це зробити і, якщо для нас це до кращого, зробить. А якщо не зробить – значить, так краще для нас, так повинно було статися, це – хороший життєвий урок, з якого ми повинні засвоїти певні речі. Які? Можливо, що треба спробувати ще раз, і постаратися зробити це краще.

Але якщо ми стараємося, а результату немає і в друге, і втретє – значить, Господь хоче, щоб ми навчилися жити без того, про що молимося.

Чому? Тому що Бог каже: без отримання того, що просиш, ти не втрачаєш своєї самоцінності, зовсім ні. Ти є великою цінністю.

Велика помилка, наприклад, думати, що ти чогось вартуєш у цьому світі тільки в тому випадку, якщо в тебе є дитина. Що тільки в цьому випадку ти досяг певного успіху в житті і є значущою людиною. Господь дає тобі зрозуміти, що, міркуючи так, ти недооцінюєш себе. «Якщо в тебе немає дітей, то це не означає, що ти є для Мене меншою цінністю і Я не люблю тебе».

Бог хоче навчити нас чомусь і іноді не дає нам того, про що ми Його просимо, щоб дати щось краще, чого ми доки не усвідомлюємо і тому не можемо бажати. Господь хоче, щоб ми відчули Його любов, яка вище за всі критерії, – успіху, дітей і т. ін.

Це дуже важливо – повністю покластися на волю Божу і сказати: «Господь знає! Він знає, що це добре для мене, що це зробить мене сильніше і завдяки цьому в мене з’являться такі дивні риси, про існування яких я і не підозрював».

Коли в школі дитина каже мені: «Не давайте мені цю вправу, я не зможу її зробити!» – я розумію, що вона, по суті, недооцінює себе. І роблю навпаки, не як вона просить. Я даю їй ще важчу вправу. Чому? Хіба я хочу заподіяти їй зло?

Навпаки! Я хочу вшанувати її, кажучи тим самим, що вона недооцінює себе. Адже в неї є здібності і таланти, які вона ніколи сама в собі не побачить, якщо зараз я не створю їй дискомфорт, задавши вправу, яка, як вона гадає, для неї нездійсненна. І минає певний час – вправа зроблена! Так піднімається самооцінка і з’являється віра у власні сили.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)