Просто байдуже
«Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3:16), – цей вірш з Євангелія від Іоанна відомий багатьом. Навіть тим, хто достеменно не знає, про що саме йде в ньому мова. Проте не тільки відомий, вивчений напам’ять, але і настільки звичний, що ми сприймаємо його і сенс, що міститься в ньому, як саме собою зрозуміле. Як звичне явище.
Звичне для нас, але зовсім не звичне для Христових сучасників: «Жорстоке це слово! Хто може це слухати?» (Ін. 6:60). Слова ці були сказані за іншої нагоди, у відповідь на твердження Христове: «Я – хліб живий, який зійшов з небес; хто їсть цей хліб, житиме вічно; хліб же, який Я дам, є Плоть Моя, яку Я віддам за життя світу» (Ін. 6:51). Проте слухачі на попереднє Христове твердження відреагували б так само. Якщо б не агресивніше.
На кшталт жителів Назарету, які після Христової заяви про те, що саме Його помазав Дух Господній «зціляти розбитих серцем, проповідувати полоненим визволення, сліпим прозріння, відпустити замучених на волю, проповідувати літо Господнє сприятливе» (Лк. 4:18,19), «сповнились усі гнівом…, почувши це. І, вставши, вигнали Його геть з міста і повели на вершину гори, на якій було збудоване їхнє місто, щоб скинути Його» (Лк. 4:28,29).
Отже, Христові слова, твердження викликали свого часу в Його співвітчизників різний спектр почуттів: нерозуміння, неприйняття, гнів, і, як не дивно, прийняття, зважаючи на той скептицизм, що оточував Ісуса з Назарету: «Нафанаїл говорить Йому: звідки Ти мене знаєш? Ісус відповів йому: перше ніж покликав тебе Филип, Я бачив тебе під смоковницею. Нафанаїл відповів Йому: Учителю! Ти – Син Божий, Ти – Цар Ізраїлів» (Ін. 1:48,49).
Проте Нафанаїлове прийняття досить часто відрізняється від прийняття Ісуса як Сина Божого багатьма нашими сучасниками. До того ж кардинально: Нафанаїл на власному досвіді пересвідчився в дивовижності Христа, натомість більшість з нас визнають дивовижність, божественність Христа як дань традиції. Як те, що Наполеон був імператором Франції і жив у 18-19 столітті. Але яке нам діло до Наполеона? У принципі жодного. Втім, як більшості немає діла до Христа.
От тільки Христос, на відміну від Наполеона та інших комусь більш, а комусь менш відомих історичних постатей, «прийшов у світ спасти грішників» (1Тим. 1:15). Тобто Його прихід має стосунок до особисто кожного з нас. Звісно, якщо ми вважаємо себе грішниками: «Не здорові потребують лікаря, а недужі, підіть та навчіться, що означає: милости хочу, а не жертви. Бо Я прийшов прикликати не праведників, але грішників до покаяння» (Мф. 9:12,13).
А от заклик до покаяння часто викликає ті самі почуття як і в Христових сучасників: нерозуміння, неприйняття, гнів, знову ж таки, деколи і прийняття. Хоча в перших трьох почуттях теж немає нічого негожого: вони можуть виявитися етапами поступового прийняття. В усьому цьому найгірший варіант – це байдужість. І до покаяння, і до Христа, і до потойбічної долі – власне те, як ставляться до цього всього більшість наших сучасників.
Отже, найгірший вид ставлення до Христа – це не гнів, і навіть не невіра, а банально-звична байдужість. Про що сам Він попереджає: «Знаю твої діла; ти ні холодний, ні гарячий; о, якби ти був холодний або гарячий! Але оскільки ти теплий, а не гарячий і не холодний, то викину тебе з уст Моїх» (Одкр. 3:15,16). Втім, більшості нашим сучасникам до цього попередження теж немає ніякого діла. Їм до цього просто байдуже.
Автор: Михайло Лукін (з циклу: “Наслідуючи біблійні приклади“)