Гріх і благодать

Коли я тільки починав своє церковне життя, і вчився молитися за молитвослововом, мене уразило, як багато в молитвах, звернених до Бога, говориться про гріх. Святі, що склали ці молитви, постійно сповідували себе грішниками, які шукають милості Божої. Щоранку мені треба було згадувати перед ликом Божим про те, що беззаконня моє я усвідомлюю і гріх мій завжди переді мною. Тоді мені це здавалося дратівливим і дивним – як це звичайно і здається дратівливим людям нецерковним.

Можливо, це просто частина церковного етикету – на кшталт архаїчної манери називати себе «Ваш покірний слуга», коли насправді ми зовсім не перебуваємо в служінні в співрозмовника? Ні, святі мали на увазі рівно те, що вони казали – вони (і ми) дійсно грішники, зіпсовані і винні, що звертаються до Бога з упокореним проханням про милість.

У цьому є щось прямо протилежне тому, що ми звикли робити. Гра в перекидання звинувачень – грішник це не я, грішник це ось він (не винувата я! він сам прийшов!) – стара, як саме гріхопадіння, у неї грають усі – від подружжя, що свариться, до урядів, що обмінюються дипломатичними нотами. У всіх нас є глибоко вкорінена звичка, майже інстинкт, – намагатися виправдати себе і звинуватити інших. Часто люди знаходять якусь хворобливу розраду в чужих гріхах: бульварна преса із захватом смакує скандали, в які потрапляють знаменитості, а особливу увагу привертають моральні провали тих, від кого люди побоюються почути слова викриття, наприклад, релігійних діячів. Люди з радістю читають, що такий-то великий композитор був алкоголіком, а такий-то поет відрізнявся надзвичайно безладним особистим життям. Газети з радістю повідомляють про падіння будь-якої людини – не обов’язково навіть віруючої, – чиї моральні стандарти здавалися трохи вище, ніж в інших. У цьому немає анінайменшої логіки – чужі гріхи анітрохи не полегшують наших власних, – але люди чомусь почувають себе комфортніше, коли отримують певні підстави сказати своїм можливим викривачам: «А ви хто такі, щоб засуджувати нас?»

Це прагнення захистити себе, збираючи компромат на тих, від кого сам чекаєш звинувачення, особливо яскраво проявляє себе відносно Церкви. Віра в те, що усі священики погані люди, а Церква в цілому переслідує якісь низькі цілі і взагалі живе обманом, проголошується з істинно місіонерськими ревнощами – неначе люди позбудуться опори в житті і останньої надії, якщо раптом виявиться, що це не так. Це дійсно не так, але чому так відчайдушно потрібна віра в «погану Церкву» її супротивникам?

З тієї ж причини – бажання змусити замовкнути голос, який викриває, – або хоч би потенційно може викрити – у гріху. Але що такого страшного в цих викриттях для тих, хто в Бога не вірить і, відповідно, гріха не боїться? Якось я розмовляв з одним кришнаїтом, який вважав абсолютно жахливою справою їсти м’ясо, особливо яловичину. Його слова мене абсолютно не зачепили – ну так, хорошу релігію придумали індуси, а мені яке діло? Як для мене, так вегетаріанство річ морально нейтральна: хочете бути вегетаріанцями – будьте, але Господь Ісус вегетаріанцем не був, а Біблія дозволяє споживати м’ясо, так що гріха в цьому немає. Але якось іншим разом один знайомий вказав на мою незначну, але абсолютно реальну провину. Я відчув себе глибоко зачепленим – у голові в мене сколихнулася хвиля всіляких виправдань, я розсердився на мого знайомого і – вже майже на автоматі – був готовий відповідати в стилі «а ти хто такий?». У чому різниця? Кришнаїт вказав мені на те, що я скоюю (у рамках його релігії) жахливий гріх, мій приятель – на незначну провину. Чому я був абсолютно спокійний у першому випадку і глибоко зачеплений – у другому? Бо в другому випадку в мого викривача виявився союзник усередині мене – совість. У глибині душі я розумів, що я був неправий.

Люди можуть скільки завгодно оголошувати заповіді Божі «безглуздими табу» – сам тон, з яким вони це роблять, свідчить про їх невпевненість у власній правоті. Так реагують на абсолютно реальний сором і біль, це реакція маленької дитини, спійманої на чомусь явно поганому на кшталт крадійства з чужої шафки, – страх, лють, істерика, зухвала похвальба, звинувачення у відповідь, запевнення, що так чинять інші.

Одна з претензій, що пред’являються Церкві, – це те, що «Церква культивує відчуття провини». Це, звичайно ж, не так, але є в цьому звинуваченні один цікавий момент: культивувати можна тільки щось вже існуюче, що мається в наявності. Люди відчувають почуття провини – і відчували його задовго до появи Церкви. До нас дійшли гімни, в яких язичники благають своїх богів про прощення гріхів; описи складних ритуалів, які мали це прощення забезпечити; просторові апології, в яких древні царі виправдовували свої дії перед лицем богів і людей.

Відчуття провини – така ж невід’ємна частина загальнолюдського досвіду, як старіння, хвороба і смерть. Як і будь-яке інше почуття, воно може приймати спотворені форми, але воно свідчить про певну реальність – у нас щось зламане. З нами щось дуже сильно не гаразд. Чому ж це так важко визнати?

Не за заслугами

Ми звикли, що ставлення до людини визначається її заслугами – хороші люди заслуговують нашої симпатії і прихильності, погані заслуговують покарання. Якщо я зробив свою роботу добре, я отримаю заслужену плату. Якщо я не впорався з нею, я не отримаю нічого, а можливо, ще і потраплю під суд. Навіть якщо в моїй роботі є серйозні недоліки, мені краще посилено вдавати, що з нею все гаразд: можливо, я якось і проскочу. Мені буде легше проскочити, якщо я сам запевнятиму себе, що я усе зробив як слід. Людина, яка вказує мені на мій гріх, робить це, очевидно, з єдиною метою – завдати мені шкоди. Добитися, щоб мене звільнили з роботи; щоб мене кинули друзі; щоб від мене усі відвернулися; щоб я сам перейнявся відразою до себе і убив себе об стіну. Викриття в гріху – акт агресії, на який я маю реагувати рішучою контратакою. Викривачі хочуть мене розчавити і знищити; я маю реагувати відповідно.

Біблія сповіщає звістку настільки несподівану, настільки протилежну до усіх наших звичок і очікувань, що при усій її простоті її буває дуже складно засвоїти. Це звістка про благодать Божу. Благодать – абсолютно незаслужену на прихильність Бога до невдячних і злих грішників. Бог проявляє рису, яка в Старому Завіті називається словом «хесед», – невідступна любов, милість стосовно тих, хто нічим цього не заробив. «Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних» (Мф. 5:45). Люди завжди були схильні вірити, що Бог любить хороших людей і ненавидить поганих; істина ж полягає в тому, що Бог любить кожне Своє творіння – і особливо кожну людину.

Бог ніколи не шукає розчавити і знищити: «Живу Я, – говорить Господь Бог: не хочу смерти грішника, але щоб грішник навернувся від путі свого і живий був» (Єз. 33:11). Він викриває в гріху, щоб врятувати і відновити, прийняти нас і повернути в Отчий Дім.

Кажучи «я згрішив», ми розвертаємося проти течії, якій дозволяли відносити себе усе життя, повертаємося обличчям до істини, від якої зазвичай ховаємося. Таке визнання – акт довіри Богові. Ми віримо, що Бог не ненавидить нас і не зневажає. Він знає про нас усе – у тому числі усе найгірше – і продовжує любити нас. Він готовий займатися з нами стільки, скільки знадобиться, і ми можемо бути упевнені, що в Нього вистачить на нас любові і терпіння – якщо тільки ми самі не розвернемося і не підемо, Він приведе нас додому.

Тому сповідання гріха – акт віри саме в сенсі особистої, сердечної довіри, подібно до того, як ми могли б у важкій ситуації відкритися близькій людині, твердо знаючи, що сказане нами не буде використане проти нас, що від нас не відвернуться з презирством, не забракують, не кинуть.

Автор: Сергій Худієв