Гріх і благодать (закінчення)

Прощення, але не дозвіл

Дехто знаходить вчення про благодать Божу небезпечним; дехто, навпаки, з радістю хапається за нього – але не розуміє, про що воно говорить. Приклади того і другого є вже в Євангелії. Господь Ісус проявляє вражаючу поблажливість до явних грішників, корумпованих збирачів податків і повій, розділяє з ними трапезу, дружньо розмовляє. Більше того: коли доброчесні нападають на грішниць – згадаємо, наприклад, жінку, узяту в перелюбі, або жінку в будинку Симона прокаженого, – Господь заступається саме за грішниць. Він відкривається біля криниці Самарянці – жінці з явно заплутаним особистим життям. Усе це обурює людей благочестивих і високоморальних – на їх думку, Месія (якщо це Месія) не повинен спілкуватися з таким непотребом. Це проти Святого Закону, це потурання гріху, це, врешті-решт, просто непристойно. Гірше за те, семикратне «горе вам» Господь звертає не до повій, а до шанованих і глибоко релігійних людей. Фарисеї, що «зв’язують важкі тягарі, які неможливо носити, і кладуть їх людям на плечі; самі ж і пальцем своїм не хочуть зрушити їх» (Мф 23:4), винні в тому, що лжесвідчать про Бога, Який насправді незмінно любить навіть найгрішніших і найпоганіших людей. Фарисеї, які говорять про гріхи інших людей, прагнучи не зцілити, а розчавити їх цим викриттям, нікуди не зникли. Упевненість у тому, що Бог ніби тільки і шукає, як завдати найбільше шкоди грішникам, чиї біди і страждання потрібно трактувати саме як Його кару – нікуди не поділася. Нікуди не поділося і псевдо благочестиве бажання додати від себе – щоб грішники нарешті відчули, які вони погані люди і як сильно вони заслуговують покарання. Проповідь благодаті – зараз, як і в Євангельські часи – сприймається з переляком і обуренням, як проповідь заступництва аморальності.

Але є сьогодні інше поширене непорозуміння. Євангельське викриття релігійних гордівників з радістю підхоплюється тими, хто хотів би бачити в Господові релігійного «ліберала», який виступає проти «фундаменталістів» того часу – людини широких, толерантних поглядів, до якої сміливо можуть звернутися ті, хто жадає перегляду біблійної етики, особливо етики в статевій сфері.

Проте таких людей чекає гірке розчарування – як і їх древніх попередників, які колись приступили до Господа з питанням, – «чи за всяку провину дозволено чоловікові розводитися з жінкою своєю?» (Мф. 19:3). Зверніть увагу: «чи не можна в принципі», а – «чи за всяку провину». Зрозуміло, що від Нього вже заздалегідь чекають щедрого дозволу, на кшталт: ну звичайно, які питання, раз любов минула, чи повинен нестарий ще чоловік… Господь відповідає надзвичайно жорстко – навіть Апостоли неприємно уражені. «Він сказав їм у відповідь: чи не читали ви, що Той, Хто створив на початку, чоловіком і жінкою створив їх? І сказав: заради цього залишить чоловік батька свого й матір і з’єднається з жінкою своєю, і будуть обоє однією плоттю. Тож вони вже не двоє, але одна плоть. Отже, що Бог з’єднав, того людина нехай не розлучає». (Мф 19:4-6). Від «друга митарям і грішникам» чекають пом’якшення Закону – Він чинить рівно навпаки, проголошуючи строгішу, абсолютну версію закону.

Людям здається, що любов має неодмінно підбадьорити і утішити грішників, сказавши їм, що це зовсім і не гріх, що так теж можна робити – і сучасне суспільство саме такої «розради» вимагає від Церкви. Але Церква не може дати того, що їй не дав Христос, – а дозволу на гріх Він не давав.

Христос пропонує грішникам прощення – і дає його радісно і охоче; але Він не дає дозволу. Якщо ми згрішили – а це так – ми повинні попросити і прийняти прощення. Якщо ми згрішили знову – знову сповідати наш гріх і прийняти прощення. Але просити в Господа, щоб Він визнав гріх дозволеним, безглуздо. Чому? Саме тому, що Він друг грішникам. Бог любить грішника – і саме тому ніколи не стане миритися з його гріхом.

Відомий християнський філософ Пітер Кріфт в одній зі своїх лекцій наводить цікавий приклад. «Уявіть собі, – каже він, – що одна з моїх студенток повідомляє мені, що вона збирається зайнятися проституцією. Напевно, я зможу м’яко, ввічливо, коректно пояснити їй, що це буде надзвичайно безглуздо з її боку. А тепер уявіть собі, що про це мені повідомляє моя рідна дочка – напевно моя відповідь звучатиме не м’яко і не коректно. Саме тому, що вона – моя улюблена дочка». Бог дійсно нас любить – він не доброзичливий сторонній, Він – небесний Отець. Йому не байдуже, що ми із себе являємо і як ми поводимося.

Його Закон – не набір довільних вимог, які можна було б, заради нашої зручності, переглянути. Це набір вказівників, що обмежує єдину дорогу, яка веде до вічної радості.

Про різницю між святим і порядною людиною

Грецьке слово «хамартія» – «гріх» буквально означає «промахнутися повз ціль, мету». Якщо людина прямувала в село, де її чекала вечеря і нічліг, а замість цього заблукала (заблудила, як казали раніше) у лісі, вона промахнулася. Якщо вона пливла в порт, а опинилася незрозуміло де посеред бурхливого моря, з нею сталася та ж біда. У цієї біди можуть бути різні причини – у нашого мандрівника могли бути хибні карти або несправний компас. Могло статися і щось набагато гірше – він міг вирішити, що ніякого села (чи порту) попереду немає і піклуватися про правильний шлях взагалі немає сенсу.

Так або інакше, він збився зі шляху.

Але збитися можна тільки в тому випадку, якщо існує істинний шлях і істинне місце призначення – місце, куди ми повинні прийти, наш справжній, вічний Дім. Багато сучасних людей не вірять у реальність гріха саме тому, що вони не вірять у реальність Дому – ніякого призначення в нас немає, життя – це шлях в повне небуття, а на дорозі в нікуди заблукати неможливо.

Тут лежить відмінність між християнською і світською етикою – світська етика вимагає тільки утримання від спричинення явної шкоди іншим; християнська етика значно об’ємніша – згідно з нею, людина може завдати собі шкоди, яка набагато гірша за смерть, і набути благо, яке незмірно більше будь-якого, найдовшого і найщасливішого, земного життя.

Християнин має бути як мінімум законослухняним громадянином і хорошим сусідом – але цей мінімум абсолютно недостатній. Треба розуміти, що цивільна чеснота ще не врятує нас, якщо ми зводимо наше життя на неправильній основі і спрямовуємо його до неправильної мети. Євангеліє вимагає від нас коритися істинному Цареві, Ісусу Христу, і присвятити наше життя Йому. Якщо ми не робимо цього, а віддаємо себе комусь або чомусь іншому – ми грішимо, трагічно промахуємося повз головну мету свого життя, того, для чого ми створені.

Тому покаяння – не просто визнання тих випадків, коли ми несправедливо обходилися з іншими людьми; це передусім – перегляд курсу, вибір правильної дороги, присяга правильній стороні. У християнській літературі багато історій про Божу милість до явних грішників – бандитів, повій, наркоманів, злодіїв – які, по благодаті Божій, навернулися до тверезого і чесного життя.

Але було б хибою думати, що пристойна за світськими мірками людина не потребує покаяння. Світська порядність необхідна, але не достатня умова для спасіння – так, поводитися дисципліновано на борту корабля важливо, але недостатньо. Потрібно ще, щоб корабель прямував у гавань, а не на рифи.

Зречення від відчаю

Як каже святий Іоанн Ліствичник, покаяння є зречення від відчаю; як доповнює цю думку святий Амвросій Медіоланський, «ніхто не стане каятися, якщо не буде упевнений у милості і прощенні». Поклавши тверду надію на милість Божу, ми можемо сміливіше подивитися в обличчя нашій головній проблемі – гріху. Усе наше життя нам доведеться боротися з гріхом – а також із звичкою до самообману, до заперечення, до пошуку винуватих. І в цій боротьбі понад усе нас зміцнюватиме упевненість у благодаті Божій.

Так, ми грішники, зіпсовані і винні, але Господь любить нас, помер за нас, і приведе нас у наш небесний дім, де ми нарешті будемо повністю зцілені і очищені для вічної радості.

«Ну що за труд сказати тобі: я згрішив», – перестерігає Іоанн Златоуст. Велике звільнення, яке приходить з цими словами, назавжди позбавляє людину від комплексу дитини, що попалася, – від самовиправдань, від спроб звинуватити інших, щоб якось вивернутися самому, від надривної похвальби гріхом. Сповідання гріха відкриває двері миру і небесній надії. Як сказано в Псалмі: «Коли я замовк, постарілися кості мої від благання мого увесь день. Бо день і ніч тяжіла наді мною рука Твоя, і свіжість лиця мого зникла, як у літню посуху. Беззаконня мої я пізнав і гріха мого не утаїв. Я сказав: визнаю я перед Господом беззаконня мої, і Ти простив провини серця мого» (Пс. 31:1-5).

Автор: Сергій Худієв