Життя – дар Божий

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Коли чуєш притчу про таланти, які Господь роздає Своїм рабам, якось забуваєш про те, що це притча про Страшний Суд. Про те, що нас чекає звіт за усе, що ми отримали від Бога.

І, як правило, нас відвідує думка: нам не потрібно ні в чому звітувати, бо в нас нічого немає. Хіба ми багаті? Хіба ми мудрі? Хіба в нас у надлишку краси і здоров’я? Думаючи так, ми легковажно забуваємо, що найголовніший дар Божий нам, найголовніший талант, вручений нам Господом, – це життя наше.

Нам так важко, так обтяжливо іноді жити, що і уявити собі неможливо, що за це життя треба дякувати Богові. І часто, дуже часто людина думає, ні, не про смерть, а про небуття, неіснування як про жадане благо абсолютного спокою.

А тим часом будь-яке життя: і радісне, і сумне; і в багатстві, і в убогості; і збагачене здоров’ям і бадьорістю, і сповнене хворобами і скорботою, – всяке життя – дар Божий, благословення Боже. І тільки з однієї причини: воно – ікона, спосіб життя майбутнього віку, воно образ нашого майбутнього вічного буття.

У житті кожної людини бувають хвилини страху і відчаю, хвилини, коли смерть здається кращим виходом, коли, всупереч усьому колишньому її досвіду, тільки одна молитва виривається з її пригніченої душі: “Господи, за що?” Дуже важко в цей момент спокійно і тверезо поправити себе, правильно переформулювати питання: “Для чого, Господи?” Важко, а потрібно, бо тільки запитавши себе і Бога: “Для чого?” – можна в душі своїй почути Божу відповідь: “Для того, щоб ти став кращим!” Ми знаємо, що пережиті гріх, біль, страждання, страх можуть привести людину до покаяння і, значить, до спасіння, вони можуть бути корисними нам, бо, переживаючи їх і правильно, по-християнськи, до них ставлячись, ми зростаємо духовно.

Ставайте подібні мені, – каже апостол Павло, – як я Христу” (1Кор. 4:16.). Що ж наслідувати нам? Упокорювання Спасителя, Який, будучи Богом, не погребував стати людиною “заради нас людей і заради нашого спасіння”. Любов Божу до нас, для якої не були перешкодою обплювання, побиття і крики: “Розіпни, розіпни Його…” Зрада і знущання не похитнули любові Божої до людини. І якщо ми християни, а не безвідповідальні базіки про “духовне”, ненависть і зрада, знущання і образи – для нас лише спосіб зробити нас досконалими. Дар Божий – це не лише солодкість життя, але і його гіркота. На Страшному Суді нам доведеться дати відповідь, як ми розпорядилися цим даром. Розміняли ми нашу скорботу на терпіння і упокорювання або стали жорстокими серцем. І навпаки, чи не стали ми від удач і щастя самовдоволеними і гордими. Ось у чому сенс притчі про закопаний скарб, про талант, який не примножив ледачий раб.

Зупинися, християнине, коли ти в черговий раз хочеш поскаржитися на ближніх своїх або на обставини життя, коли знову і знову заговорюєш про “жахливі часи”, як би даючи зрозуміти усім навколо, що часи жахливі, а сам ти тихий ангел…

Дай нам Бог залишатися християнами не лише в радості, але і в печалі, дай нам Бог залишатися людьми, коли злість і жадність долають нас. Бог дав нам життя для того, щоб ми стали кращими попри все. Не станемо ж заривати цей дар, примножимо його, кожен за спроможністю, щоб на Страшному Суді, “припавши до милосердних колін”, принести до них таланти любові. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 16 неділя після П’ятидесятниці