Про (само) критичне мислення

Атеїзм постійно вихваляє критичне мислення. От нещодавно мені потрапила реклама одного фільму, який мав показати, що «не все у світі загрузло в болоті «духовності» і відсутності критичного мислення, що є чудові розумні люди, які не позбавлені почуття гумору і відстоюють науку і розум».

Є щось глибоко зворушливе в тому, що тоді як Кеплер, Паскаль, Ньютон, Бойль, бельгійський священик Жорж Леметр – творець теорії Всесвіту, що розширюється, біологи Феодосій Добржанський і Френсис Колінз і багато інших загрузли в болоті духовності, знаходяться люди, які сміливо відстоюють науку від цих нещасних мракобісів.

Але, так чи інакше, критичне мислення, здатність оцінювати істинність тих чи інших тверджень дійсно чеснота, і чеснота необхідна. Світ повний як зловмисних обманщиків, так і людей, які щиро помиляються, готових охоче поділитися з вами своїми помилками.

Легковір’я – не чеснота, а вада; нам ясно заповідано берегтися лжепророків і випробовувати духів, чи від Бога вони. Ми живемо у світі, повному псевдовчень, маніпулятивної пропаганди і недобросовісної реклами.

Легковір’я – явище, звичайне в часи апостольські і тим більше поширене зараз, – коли на нас обрушуються потоки інформації, немислимі для людей минулого.

Люди вірять у що завгодно: в інопланетян, що відвідували землю за часів древніх цивілізацій і ще зараз заглядають час від часу; у африканських чаклунів, що дистанційно зціляють за помірну плату; у родові прокляття, які потрібно знімати магічними маніпуляціями; у методи лікування усіх хвороб, які просто жахають медиків.

Легковірним бути погано, безглуздо і небезпечно – у цьому християнин погодиться з атеїстом. Але християнин знає ще про одну проблему.

Уся аскетична традиція християнства говорить про те, що не можна приписувати собі чесноту. До лагідності, чесності або милосердя потрібно прагнути, але не потрібно оголошувати себе лагідним, чесним або милосердним. «Браття, я не вважаю, що я вже досяг», – каже апостол Павло (Флп. 3:13).

Це не стільки питання хороших манер, скільки питання реальності. Насправді, як каже пророк: «Лукаве серце людське найбільше і вкрай зіпсоване; хто пізнає його?» (Єр. 17:9). Люди схильні до гріха – і понад усе люди схильні до самообману.

Люди вірять у те, у що хочуть вірити, а в що не хочуть – відмовляються. Збирають по цеглинці ті дані, які добре укладаються в їх картину світу, а те, що не укладається, – ігнорують або відкидають. Жадібно поглинають пропаганду і не вірять добре встановленим фактам. Поговоріть з учасниками будь-якого конфлікту – і ви почуєте версії настільки різні, що вам буде важко повірити, ніби йдеться про одні і ті ж події.

І от християнство говорить про те, що нам варто поглянути на себе і визнати: і ми самі – люди. Ми належимо до того ж роду з тими ж проблемами. Досить легко вигукувати: «І як ці нещасні дурні можуть вірити в таку нісенітницю!» Вони можуть бути не те що б дурнями – просто вірити в те, у що ним комфортніше вірити. Але потрібне серйозне зусилля, щоб визнати: і я можу бути дурнем, який вірить у нісенітницю. Я теж людина, у мене можуть бути ті ж самі проблеми.

Для християнина людина, яка претендує на те, що вже вона, на відміну від деяких, має критичне мислення, – це як людина, що претендує на те, що вже вона праведна і завжди чинить по совісті.

Швидше за все, цей праведник просто має досить сонну совість, а цей критично мислячий мислить недостатньо критично, щоб критично оцінювати свою здатність мислити критично.

У реальності будь-які спроби мислити критично приводять приблизно до того ж, що і спроби жити праведно, – до виявлення того, що ми до цього вкрай не схильні. Самообман включається за умовчанням; інтелектуальна чесність вимагає величезної дисципліни і неослабних зусиль – і людина, яка каже: «Вже я точно критично мислю!» – швидше за все перебуває в самообмані.

Спроби слідувати шляхом чеснот (зокрема інтелектуальних) дуже швидко приводять до виявлення того, що ми, через нашу пропащу природу, не доброчесні.

Можуть сказати, що наука здатна до самокорекції, що наукове співтовариство здатне (не абсолютно, але у високій мірі) нівелювати особисті пристрасті і помилки своїх членів. Це, звичайно, так, але ми тут і не говоримо про науку. Ми говоримо про атеїзм і його домагання на чесноту критичного мислення.

Парадокс людської природи, який добре відомий християнам і найчастіше ігнорується атеїстами, у тому і полягає, що не можна одночасно оголошувати себе доброчесним і бути ним.

Як і з будь-яким іншим гріхом, людина, яка ігнорує свою схильність до самообману, не чинитиме їй опору. І це, на жаль, добре помітно: люди, які вихваляють своє критичне мислення і інтелектуальну чесність, незабаром демонструють найбільшу нечесність. Зараховувати себе до кола незаангажованих інтелектуалів, що перебувають в «оазисі чистого мислення», звичайно, можна. Але саме це приєднання – ознака некритичного ставлення, передусім, до самого себе.

Це не особливість саме атеїзму – це особливість нашої пропащої людської природи. Але атеїст тут часто виявляється особливо уражений.

Автор: Сергій Худієв