Залиш у спокої свою дитину, свого чоловіка, усіх!

Притча про блудного сина переконує нас в існуванні безмежної любові і великого прощення. Це чекає усіх людей. Господь робить неможливе можливим для того, щоб врятувати світ. Він ніби каже: «Заспокойся. Знайди свою міру, визнач межі своїх можливостей і сил. І дай Мені робити Свою справу. Не заважай Мені своїми тривогами, страхами і напругою».

Як прекрасна ця притча, розказана Господом! Молодший син йде з Отчого дому, бо захотів незалежності, захотів жити своїм життям. І каже Батькові: «Дай мені частину майна, що належить мені (тобто успадковану – прим. переклад)» (Лк. 15:11). І Батько віддає. Син йде.

Так, ця притча давно нам знайома, але ми ніяк не можемо по-справжньому відчути, зрозуміти те, що в ній відбувається – хоча стільки років – щороку! – читаємо і слухаємо її в храмі, у Неділю про блудного сина (чи, як каже дехто, Неділю про Милосердного Батька). І в нашій душі як і раніше панує страх, а на серці – тривога, тому що ми боїмося за своїх дітей. Нам здається, що вони нічого не розуміють. Вони безглуздо розважаються, вони живуть у гріху, вплутуються в різні історії, потрапляють у в’язницю, вживають наркотики, міняють чоловіків, дружин, мучаться.

І ми постійно думаємо про усе це, прокручуємо в голові, турбуємося і захворюємо. Але в нас є ця притча, яка заспокоює і утішає, – звичайно, якщо ми самі хочемо заспокоїтися і повністю довіритися Богові. Втім, це найважче – довіритися Богові. Довіритися і сказати: «У всіх нас є Батько, дуже хороший Батько, з Яким я не можу зрівнятися». Ти можеш бути хорошим батьком, але що б ти не робив для своєї дитини, як би не любив її – хіба можна зрівнятися з Богом, нашим Отцем?

Не розумію, як так виходить, але більшість з нас, ледве опинившись у Церкві, через два місяці вже вважають, що знають про Церкву усе і тепер можуть врятувати весь світ, перемогти зло і змінити усіх людей на краще. Хто усе це збирається зробити – ти? Ти, який зовсім нещодавно прийшов у Церкву? Чи ти, який у Церкві вже давно, але і досі так і не відчув любові Отчої? Чи пізнав ти сам цю любов, щоб потім передати її тому, кому хочеш допомогти? Чи набув того миру душевного, який потрібен тобі самому для того, щоб сказати іншому: «Підемо, я відведу тебе до Христа, Який заспокоїть тебе так само, як заспокоїв мене!?»

Навпаки. Найчастіше (не знаю, чи помічали ви це чи ні) ми кидаємося рятувати інших, бо це треба нам самим. Для нас це – захоплюючий процес, який дає нам почуття задоволення. Нам – але не нашим близьким, не нашим дітям. Тобто ми робимо це не для інших, а для себе. І не поспішайте виправдовуватися. Адже в певних випадках ми так і думаємо: «Що тепер про нас сусіди скажуть? Дитина зганьбила усю нашу сім’ю! Що казатимуть про нас родичі?» Тобто в першу чергу ми думаємо саме про себе, як ми виглядаємо – в очах суспільства, в очах Церкви.

Ми вважаємо, що церковні люди мають бути ідеальними.

Але коли в когось у сім’ї проблеми з дітьми, чоловіком або дружиною, як ми на це реагуємо? Хто з нас, замість того, щоб думати про думку оточення, просто загляне в душу улюбленій людині і скаже: «Мене хвилюєш лише ти. Твоє щастя, твій спокій і душевна рівновага. Мені байдуже, що скажуть люди. Нехай вони нас засуджують – ми ж не для них живемо, а для Бога. Для Нього ми дійсно повинні старатися, і наші взаємини мають бути щирими, чесними і глибокими». Чи є такі люди серед нас? Можливо, це ми з вами? Ви? Я? Ми, хто вважає себе церковними людьми. Вважаємо – але чи дійсно ми в Церкві?

Знаєте, у скількох нецерковних людей душа перебуває в Церкві, хоч вони і не підозрюють про це? Я маю на увазі їх душевний стан. Так, тілом вони не в Церкві, більше того – вони розважаються в нічних клубах, бродяжать, вживають наркотики, вступають у безладні стосунки, стають злочинцями – але вони дуже близькі до того, щоб прийти до Бога. Тому що в якийсь момент вони можуть щиро, від щирого серця сказати: «Господи, помилуй! Допоможи мені, гину! Обійми і зігрій мене!» І якщо вони приходять до Бога, то стають абсолютно іншими людьми – оновленими, преображеними і упокореними, з благодаттю на серці і світлом на обличчі.

Особисто в мене притча про блудного сина викликає великі докори сумління. Вона примушує про багато що замислитися, і мені стає соромно. Бо насправді ці «обійми Отчі», ця Отча любов, яка повинна виливатися на оточення, – компетенція Церкви. Тобто цю любов повинні показувати церковні люди – ви, я, ті, кому Бог сказав: «Діти Мої, Я залишаю вас тут, на землі, і ви повинні показувати усім Моє Світле Лице, Мою Благодать. Не забувайте про це! Віддавайте людям Моє тепло, святість, прощення, співчуття, розраду, розуміння, Мою батьківську любов».

Де ж усе це? Де? Люди чують від нас тільки осуд, засудження. А якщо милосердя і з’являється, то тільки з такою ось величезною поправкою: «Я прощаю тебе, АЛЕ!». Тобто тепер ти повинен робити те і те. І починаються єпитимії, засудження, докори та інша суворість. А людина слухає усе це і думає: «Де ж ці посмішки, ласкаві слова, які мені казали спочатку, – «Приходь до нас, тобі буде добре з нами!» Де ж це хороше?»

Ми, церковні люди, часто буваємо дуже схожі на старшого брата з притчі. Він був хорошим сином, але справжнього взаєморозуміння з Отцем у нього не було. Він жив в Отчому домі, але не знав свого Отця. Тобто фактично був ще більш «блудним», ніж молодший брат. Живучи в Отця, він не відчував Його любові. Не покидаючи рідного дому, він був егоїстом і не любив ні Отця, ні брата, який довгий час був відсутній. Він нічого не зробив для того, щоб брат швидше повернувся додому, і весь цей час жив своїм, окремим життям, немов кажучи: «Мене не цікавить, як і де він живе. Я живу вдома, я працюю і тому я – хороший!» Але насправді він не любив свого Отця, хоч і жив у Його домі. Молодший же брат, хоч і пішов з дому, любив Отця і тому відчував зв’язок з Ним. І де б він не перебував, куди б не йшов, світло Отчої любові завжди зігрівало його. «І милість [Твоя] буде йти слідом за мною по всі дні життя мого» (Пс. 22:6).

Він пішов з дому, і Батько відпустив його, дозволивши йому робити те, що він хоче, тобто виявив повагу до свого сина. І це неймовірно – Божа повага стосовно людини.

– Йди, дитя Моє.

– Хіба Ти не любиш мене?

– Я дуже люблю тебе.

– І при цьому Ти хочеш, щоб я пішов?

– Ні, Я зовсім не хочу цього.

– Невже Тобі не сумно?

– Сумно.

– Чому ж тоді Ти нічого не робиш?

– Я роблю.

– Що?

– Я шаную тебе. Якби ти захотів, ти міг би побачити в Моїх очах сльози, а в Моєму серці – величезну любов до тебе. Але понад усе Мені дорога твоя свобода, твоє бажання. Так, Я хочу, щоб ти залишався зі Мною, але не насильно, розумієш? Роби свій вибір. Я все одно буду з тобою.

– Отче, але як же Ти будеш зі мною, якщо я йду, а Ти залишаєшся? У мене почнеться нове життя – нічні пиятики, дівчата. Що ж Ти робитимеш?

– Я буду з тобою.

– Але як же Ти будеш зі мною, якщо зараз так відпускаєш мене і кажеш – «До побачення, дитя Моє?» Я сховаюся за поворотом, і Ти більше не побачиш мене!

– Я буду з тобою, тому що люблю тебе. Я з тобою тут, але буду і там – м’яко і ніжно, без насильства, без твоїх докорів. Я ніколи не змушу тебе почувати себе винуватим, але завжди любитиму тебе – з нескінченним терпінням і повагою, і захищатиму тебе Своєю любов’ю.

Чи можемо ми чинити так само? Залишити в спокої свою дитину, свого чоловіка, залишити в спокої усіх? Нехай люди самі роблять свій вибір, самі приймають рішення. Не треба ні на кого тиснути, нікого дратувати. У твоїх проблемах ніхто не винен. Ніхто не винен у тому, що ти не знайшов свого щастя. Ніхто не винен у тому, що ти гніваєшся і що на душі в тебе порожнеча. А ти все твердиш: «Це зі мною через це, це зі мною через те». У твоїх проблемах винен лише ти сам. А я винен у своїх. Проблеми є у всіх, але хіба моє щастя залежить від того, що робить моя дитина, або чоловік, або сусід? Невже для того, щоб стати щасливим, треба, щоб усі навколо змінилися? Ні.

Кожна людина робить свій вибір і приймає своє рішення – свого часу. Ми хочемо жити в гармонії з собою, але при цьому чомусь не можемо сказати: «Моя дитина, мій чоловік не винні в тому, що я ніяк не набуду миру із самим собою, зі своєю душею, з Богом. А я усе хочу, щоб інші змінилися, для того, щоб я став щасливим». Замість цього ми кажемо іншій людині: «Зроби те, будь таким, і я стану щасливим!» Тобто ми будемо щасливими, якщо людина зробить над собою насильство. Нам хочеться мати іграшку або предмет меблів, який можна узяти і поставити в будь-яке місце, а потім сказати: «Ах, як тепер добре! Тепер я щасливий – я змінив обстановку в кімнаті, перемістив меблі. Я можу робити, що хочу, щоб улаштувати свій особистий простір». Так, але дитина або чоловік – це не твій простір.

Вони – особистості, у них є своя, незалежна душа. Зрозумійте це, нарешті, і не кажіть мені: «Так, ти так вважаєш, тому що в тебе немає своєї сім’ї. Тому ти такий спокійний». Ні, я так вважаю не тому, а тому, що бачив багато сімейних пар, які живуть саме так. Бачив матерів і батьків, які дуже люблять своїх дітей і хочуть, щоб ті виправилися, змінилися, повернулися додому – але при цьому нескінченно шанують їх. Криками тут нічого не досягнути. А якщо і досягнеш, то така зміна буде здійснена під тиском, яка неодмінно відгукнеться бумерангом. Люди так не змінюються. Тому залиш свою дитину в спокої і просто скажи їй те, що вважаєш за потрібне.

Гаразд, я скажу їй це раз, другий, третій, але що потім робити? Я ж хочу побачити, що вона змінилася! А ти визнай, що це тобі треба – зробити її такою, якою тобі хочеться. Значить, проблема – у тобі. Отче, Ви серйозно? Моя дитина – наркоман! Так, і що ти можеш тут зробити? Позбавити її від залежності? Твоя дитина і так знає, що добре, а що погане. Їй просто бракує сил. Вона розуміє, що коїть гріх, що це небезпечно. Розуміє розумом, але змінитися в неї немає сил. Ти можеш дати їй ці сили? Можеш дивом змінити її душу? Там дійсно потрібна допомога. Скільки в тебе дітей – троє, четверо? Ти можеш щодня молитися по п’ятнадцять хвилин за кожну з них? Молитися з Божественною любов’ю, милосердям, миром – щоб захистити своє дитя, захистити його за допомогою молитви і спокійно відпустити – у життя, до людей. Не переслідуй його. Нехай краще його переслідує сила твоєї молитви, якщо ти молишся. А якщо ні – тоді навіщо усі ці гіркі слова? Хіба слово здатне змінити людину? У нас є і книги, і бесіди, ми постійно розмовляємо – але хіба так змінюються люди? Якщо разом із словами не сходить джерело Божественної енергії, благодать, то як людина зміниться? Якщо ти сам не відчуєш, як твоя душа лагідніє і ти змінюєшся.

За останні роки я зрозумів цю велику істину, чому дуже радію і за що постійно дякую Богові і тим людям, які допомогли мені це зрозуміти. Ми повинні шанувати інших, але змінити їх – не в наших силах. І тепер, коли я сповідую або просто спілкуюся з дорослими, школярами, знайомими, друзями, – то більше не даю жодних інструкцій до дій. Просто раджу молитися і увійти до зіткнення з Джерелом життя, мудрості та істини – тобто з Богом. Доторкнися до Нього, і Він просвітить тебе.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)