Навчитися істинній вірі

Будь-яку розмову слід починати з визначення понять – що саме ми маємо на увазі під тими чи іншими словами? Говорячи про істинну віру, що ми називаємо «істиною» і що ми називаємо «вірою»? Різні значення, в яких використовуються ці слова, можуть викликати чималу плутанину.

Перше значення, в якому люди можуть говорити про віру (чи релігію, що в даному випадку синонім), – це приналежність до певної традиції. Релігія в цьому випадку сприймається приблизно так, як її бачив видатний французький соціолог Еміль Дюркгейм – як явище соціальне, як вираження прихильності до певної людської спільноти. «Православний», «католик», «індуїст», «мусульманин» розуміються як слова, що вказують на те, що людина народилася в певному середовищі, з певними звичаями і культурою. Соціологічні опитування показують, що в нас чимала частина громадян відносить себе до православних, але при цьому або не вірить у Бога взагалі, або має релігійні уявлення, фантастично далекі від віри Церкви. Це не унікально для нашої країни – у Західній Європі люди аналогічно можуть відносити себе до Католиків або Протестантів, у той же час вважаючи себе атеїстами. Релігія в цьому випадку – просто частина групової ідентичності, один з маркерів, за яким проводиться розмітка «свій-чужий», щось, за значенням близьке до національності. Багато «релігійних» конфліктів пов’язано з релігією саме в цьому сенсі. Як сказав британському кореспондентові один югославський партизан, «наші, православні атеїсти – це зовсім не те, що ці прокляті мусульманські атеїсти!». «Протестанти» і «католики» Ольстера можуть бути глибоко байдужими до питань правильного богошанування – для них релігія це просто частина групової ідентичності, «британські імперіалісти» проти «ірландських націоналістів». Католики-англійці якось абсолютно не рвуться воювати на боці своїх ірландських одновірців.

У цьому випадку слова «наша віра істинна» сприймаються просто як ще одне націоналістичне гасло – приблизно як «у нас правильна форма черепа» або «ми говоримо з правильним акцентом». Навчатися таким речам не варто – і Церква учить зовсім не цьому.

Інше значення слова «віра» – певні переживання, містичний – або квазімістичний – досвід, смутне відчуття чогось вищого. Ці переживання можуть бути дуже слабо пов’язані з конкретною релігійною традицією, більше того, людина може шукати їх у зовсім різних місцях. Віра в цьому випадку – переживання, близьке до естетичного. Я можу пошуміти на рок-концерті, а можу піти на концерт класичної музики – одне другому не заважає, це тільки робить мене різнобічною особою з широким колом інтересів. Можна захоплюватися готикою, можна милуватися на буддистський храмовий комплекс Шведагон, можна дивуватися мистецтву будівельників мечеті Сулеймана. Краса візантійської Літургії – це добре, вишуканість сінтоїстького ритуалу – теж чудово. Людина має вроджену релігійну потребу, і вона смутно відчуває, що без духовної складової її життя неповне – і вона шукає цю неповноту заповнити. Не дуже важливо, де. Якщо ви зголодніли, ви можете піти в пельменну, у ресторан української, або японської, або китайської кухні – де вам більше подобається. Сьогодні туди, а завтра – в інше місце. Якщо у вас є «релігійна потреба» і ви шукаєте певних переживань – що ж, на ринку релігійних послуг у вас є чималий вибір. У цьому випадку розмова про «істинну віру» теж сприймається з нерозумінням – неначе людину закликають урочисто присягнутися куштувати тільки українську кухню, від японської ж публічно відректися. Але коли Церква говорить про «істинну віру», вона говорить не про такий вид переживання.

Інші два значення слова «віра» мають більше відношення до Церкви. Під «вірою» може розумітися «вчення» – певний набір уявлень про духовну реальність. Буддисти вірять у переселення душ; Християни, як і Мусульмани – у воскресіння мертвих, проте Християни (на відміну від Мусульман) у те, що Бог утілився в Господові нашому Ісусі Христі. Якісь з цих тверджень істинні, якісь помилкові. Вони не можуть бути істинними усі і одночасно.

Але що ми маємо на увазі, кажучи про «істину»? Передусім, це відповідність наших переконань реальному стану справ. Наприклад, уявлення про те, що «взимку в Києві випадає сніг» – істинне, «по цьому снігу бродять ведмеді в пошуках розложистої журавлини» – помилкове. Таке розуміння істини здається очевидним, але, на жаль, очевидне воно не для всіх. Нерідко люди кажуть про істини віри: «це істина для вас, але не для мене».

Це досить безглузда фраза – істина, за визначенням, об’єктивна, вона не залежить від наших думок і переваг. Ніхто не каже: «Для вас у цій банці миш’як, а для мене – цукор». Люди намагаються ретельно з’ясувати, що це за порошок, перед тим, як сипати його в чай.

Можливо, тут з людьми грає злий жарт звичка сприймати «духовне» як щось малореальне, майже уявне. Якщо йдеться про речі мрійливі, з якими ви ніколи не зіткнетеся в реальності, про гру, то, у рамках гри, для Василя істина, що він – ельф, а для Петра – що він середньовічний князь. Але насправді – як ми прекрасно розуміємо – Василь студент другого курсу, а Петро – продавець мобільних телефонів.

Але віросповідні твердження – це не твердження про правила гри, в яку ми можемо грати або не грати. Це твердження про реальність, в якій ми живемо. Вони можуть відповідати цій реальності або ні. Ісус Христос або дійсно Спаситель світу, або ні. Настане момент, коли ми упевнимося, що зробили правильний – або трагічно невірний – вибір.

Хоча слово «віра» в церковному розумінні включає «здорове вчення», ті істини про Бога, людину і шлях спасіння, які зберігає і сповіщає Церква, воно означає і щось більше. Є істини про реальність, які я не оспорюватиму, – але не тому, що я в них глибоко переконаний, а тому, що вони не мають значення. Дехто вважає, що Шекспір не писав своїх знаменитих трагедій, а інші люди, заради жарту, приписали йому свої твори. Я не знаю, чи це так, і, признатися, мене це мало хвилює. Навіть якщо з’ясується, що це так, це ніяк не відіб’ється на моєму житті.

Але є те, що дійсно має значення, те, що відповідає на питання про сенс нашого життя, про те, на що ми можемо сподіватися і чого нам слід страшитися. Якщо існує вічне життя, і від вибору, який ми здійснюємо тут, на землі, залежить, чи буде воно невимовно прекрасним або невимовно моторошним – це сильно змінює справу. Віра не просто включає набір тверджень – а приймає їх як виключно важливі, як істини, на яких ми зводимо своє життя і яких ми тримаємося, коли нам абсолютно не до ігор – перед лицем випробування, страждання чи смерті.

Оскільки твердження різних релігій суперечать одне одному, вони не можуть бути істинними одночасно. Чи Господь Ісус помер на Голгофі за наші гріхи, чи не помирав. По смерті нас чекає або воскресіння мертвих, або реінкарнація і т. ін. – щось з цього правда, а щось – ні. Тому якщо релігійна істина взагалі існує, деякі віросповідні твердження істинні, деякі – ні.

У цьому немає нічого неправильного, зарозумілого або нешанобливого до людей – або усі релігійні люди неправі, або хтось з них правий, а всі інші, у більшій або меншій мірі, помиляються.

Слово «істина» має не лише інтелектуальний, але і практичний вимір – що мені робити, щоб врятуватися? До якої релігійної практики мені звернутися? Практикувати вісімковий шлях, або поклонятися священному вогню? Здійснювати особливу молитву п’ять раз на день або покладати свою надію на Ісуса Христа і те, що Він зробив заради нашого спасіння?

Ви не можете йти відразу багатьма шляхами – доведеться вибрати якийсь один. Так чи інакше, звертаючись до реального духовного життя, ви вибираєте якийсь один шлях, а інші відкидаєте. На якій основі це варто робити? На тій же основі, на якій ми вибираємо мапу або путівник, – на підставі його істинності.

Тому безглуздо докоряти Церкві в тому, що вона «претендує на істину в останній інстанції». Якщо віра Церкви – не істинна, то саме в цьому її і варто звинувачувати; якщо істинна – то Церква зобов’язана проголошувати її як істину.

Автор: Сергій Худієв