Віра як сподівання

«Але я на Тебе, Господи, уповаю і кажу: “Ти – Бог мій”» (Пс 30:15). Для нас слово «уповати» звучить дещо архаїчно, але сучасніший переклад – «сподіваюся» – міг би збивати з пантелику. Для нас «надія», на жаль, досить слабке слово, щось з виразу «понадіятися абияк». Але псаломщик саме сподівається – покладається на Бога усім серцем, ввіряє своє життя Йому. Християни ввіряють своє життя Ісусу Христу – як ми кажемо на кожній Літургії, «самі себе і один одного, і все життя наше Христу Богові віддамо». Ми більше не належимо собі – ми належимо Господу Ісусу. Ми ввіряємо нашу тимчасову і вічну долю в Його руки, і тільки на Нього покладаємо надію нашого вічного спасіння.

Це є віра Церкви; але це і особиста віра кожного християнина. Святий апостол Павло каже: «Вірою живу в Сина Божого, Який полюбив мене і віддав Себе за мене» (Гал. 2:20). Христос – не просто Спаситель світу і Спаситель Церкви – Він Спаситель особисто кожного вірного. У Євангелії від Іоанна Господь підкреслює це особисте ставлення до кожного з врятованих: «Вівці Мої голосу Мого слухаються, і Я знаю їх; і вони йдуть за Мною» (Ін. 10:27). Християнин сподівається на те, що Бог у Христі прийшов врятувати не абстрактне людство, але конкретних людей, у тому числі і його особисто. Як каже про це апостол Павло: «Вірне і всякого прийняття гідне слово, що Христос Ісус прийшов у світ спасти грішників, серед яких я перший» (1Тим. 1:15). Син Божий став Людиною і заради мого спасіння був розіп’ятий і за мої гріхи, воскрес і заради мого виправдання, і уся моя надія полягає в тому, що, зробивши для мене таке велике, Він мене не кине, але введе у Своє Царство.

Істина про те, що Христос помер за кожного з нас, якщо ми засвоюємо її серйозно, змінює усе наше життя; як сказала одна жінка, «якщо я повірю, що Христос помер за мене особисто, я ж ніколи більше в житті не зможу збрехати».

Віра як послух

Віра – коли вона є – завжди проявляється в послуху. Якщо ми довіряємо лікареві, ми приймаємо прописане ним лікування; якщо ми довіряємо провідникові, ми йдемо за ним; якщо довіряємо інструкторові з техніки безпеки, ми не робимо того, що він заборонив. «Я на Тебе, Господи, сподіваюся» можливе тільки разом з «Що накажеш мені робити, Господи». У цьому послуху можна виділити дві сторони – послух розуму і послух волі. Ми визнаємо, що Христос правий, а ми – ні; ми готові переглянути наші погляди на світ, на Бога і на самих себе згідно з Його істиною. Нерідко буває, що люди у своїх духовних пошуках устигають побувати в найрізноманітніших громадах і сектах і нахапати обривків найрізноманітніших вчень. Саме по собі це досить звично: блаженний Августин, наприклад, перш ніж прийти в Церкву, встиг побувати в секті маніхеїв. Але навернення до Христа вимагає перегляду колишніх переконань, тому в Церкві існує спеціальний чин зречення, відмови від переконань, несумісних з правою вірою в Христа. Ми більше не віримо в реінкарнацію, а віримо у Воскресіння мертвих; ми більше не віримо в карму, а віримо в Прощення гріхів.

Деякі уявлення, засвоєні у світі, теж буде необхідно залишити, наприклад, для того, щоб прийняти істину про святість шлюбу або про недоторканість людського життя з моменту зачаття і до природної смерті. З цих моральних питань сучасний світ часто розходиться з Христом – і ми приймаємо бік Христа, а не світу.

Цей перегляд поглядів призводить до послуху волі – ми змінюємо нашу поведінку згідно Христової істини, згідно заповідям Божим. Апостол наводить простий приклад: «Хто крав, більше не кради, а краще працюй, роблячи своїми руками корисне, щоб було з чого подавати тому, хто у злиднях» (Еф. 4:28). Той, хто обділяв ближнього злодійством, повинен тепер працювати, щоб подавати йому. Це вірно і відносно інших гріхів: повірити в Христа означає більше так не робити, а, навпаки, прагнути до виконання заповідей.

Виправлення наших поглядів і нашого життя не буде моментальним – це довгий і нелегкий процес, під час якого ми гостро потребуватимемо церковної допомоги. Ми переживатимемо зльоти і падіння, а іноді – важко спотикатися. І тут нам необхідно пам’ятати, що сподівання наше – Христос, Його любов незмінна, і, впавши у бруд, нам потрібно піднятися, прийняти Його прощення і йти далі. Як обіцяє апостол: «Коли сповідаємо гріхи наші, то Він, будучи вірним і праведним, простить нам гріхи наші і очистить нас від усякої неправди» (1Ін 1:9).

Віра Церкви

Євангельське послання про Христа дійшло до нас через багато поколінь тих, хто вірив у Нього, тих, хто з часів апостольських і до наших днів зберігав і сповіщав Його слово, жив ним і страждав за нього. Христос звертається до кожного з нас особисто, але Він робить це через Церкву, і в нас немає іншого Євангелія, крім того, яке дійшло до нас через Церкву, і іншого Христа, крім того, якого вона проголошує.

Христос каже: «Я збудую Церкву Мою, і врата пекла не здолають її» (Мф. 16:18), і щоб стати Йому своїм, потрібно приєднатися до Його Церкви. Для багатьох людей тут починаються труднощі – і недивно. Адже саме з Церквою пов’язаний перехід від теоретичної згоди до справжньої віри. Якщо ми увірували в Христа, це має проявитися в тому, що ми наслідуємо Його веління, зокрема, приймаємо Хрещення, беремо участь у молитовному житті Церкви і приступаємо до Таїнств.

Набути віри

Іноді людям здається, що віра, як і любов – це щось подібне до високої температури, щось, що з людиною «трапляється» окрім її волі, а потім так само, «саме по собі» може і минути. Це можна віднести до містичного досвіду, почуття, переживання – але не до самої віри. Бог дуже дбайливо ставиться до людської свободи, Він дає нам можливість увірувати, але не змушує до цього.

«Покайтеся і віруйте в Євангеліє», – каже Господь (Мк. 1:15), і це звернення до нашої волі. Це не щось, що просто трапляється з нами. Це ми повинні покаятися і увірувати. Це рішення, яке ми приймаємо перед лицем Божого заклику, – ми вирішуємо молитися, прийти в Церкву і назавжди змінити своє життя. Усе це неможливо без допомоги Божої, але попросити про цю допомогу в молитві повинні ми, а не хтось інший. Це наші вуста повинні вимовити «Вірую, Господи, і сповідую», це наші ноги повинні привести нас у храм.

«Того, хто приходить до Мене, Я не вижену геть», – каже Господь (Ін. 6:37), але прийти ми повинні самі.

Автор: Сергій Худієв