Повні сіті

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Ті, хто прийшов до Бога в зрілому віці, знають, що можна довго і наполегливо працювати, перебирати варіанти, ходити навпомацки, відшукуючи Істину, поки не набудеш єдине потрібне, поки не заволаєш, нарешті, подібно до Галилейських рибалок: «Наставнику, ми трудилися всю ніч і нічого не впіймали» (Лк. 5:5). Сіті, мабуть, повинні довго залишатися порожніми, щоб рибаки послухалися Того, Хто Один може наповнити їх, Хто Один тільки здатен угамувати всяку спрагу і утерти всяку сльозу. Тобто для того, щоб хоч щось досягти в «літо Господнє сприятливе» (Лк. 4:19) дарованого людині життя, необхідно усвідомити свою абсолютну убогість, повну нездатність виправити власне життя і, зрозумівши це, закричати про благодатну допомогу.

Вже чи рибалкам не знати, коли і куди закидати сіті! Так само і кожен з нас упевнений у своїй здатності жити, аналізувати, робити висновки, приймати правильні рішення. І для того, щоб ми згадали про Творця, необхідно буває, щоб наші неводи одного разу виявилися порожніми. Не для того, звичайно, щоб дати можливість Творцеві продемонструвати нам ще раз Свою велич і всемогутність. Бог є повнота усього і не потребує постійних підтверджень Своєї влади, а «той, хто має очі бачити – нехай бачить!» Ні, кожного з нас має рано чи пізно спіткати доля галилейських рибалок – і ні для чого іншого, як для того, щоб звернути нашу увагу на сенс і зміст власних життєвих зусиль. Бо Бог став людиною не для того, щоб добре ловилася риба і без особливих зусиль щорічно наповнювалися житниці. Спаситель світу прийняв «образ раба» (Фил. 2:7) для того, щоб «ловити людей» (Лк. 5:10), уловлюючи їх у благодатні сіті Царства Небесного.

Усі навколо тільки тим і зайняті, що «ловлять людей». Проте ловитва ця має цілі тимчасові і тлінні. Що відловили, як правило, цинічно використовують і так же цинічно викидають, навіть якщо викидання це супроводжується урочистими проводами. Господь же наш закликає Своїх учнів «ловити людей» не для того, щоб полонити їх знову, прирікаючи новому рабству речам, ідеям і пристрастям; Він кличе і учнів і тих, кого уловлять у свої словесні сіті апостоли, у Вічне Життя, туди, звідки не можна вигнати, коли в тобі, вже використаному, нужда відпала. Давайте, нарешті, зрозуміємо це! Риба непогано ловилася і до втілення Сина Божого! Не для того Він опинився на березі Генісаретського озера, щоб допомогти рибалкам в їх нелегкій праці, а для того, щоб відгукнулося в серцях народу, що слухав Його, «Слово Боже» (Лк. 5:1)!

Ісус проповідує з човна, Джеймс Тіссо

І апостол Петро разом зі своїми співпрацівниками добре це зрозумів. Настільки добре, що «жах охопив його і всіх, що були з ним, від того улову риби, яку зловили» (Лк. 5:9). І коли Петро волає: «Господи, відійди від мене, бо я чоловік грішний!» (Лк. 5:8), – він волає від страху перед прийдешнім йому апостольським служінням. Грішний – значить, слабкий. Грішний – значить, не здатний нести тяжкість свого послання, муку свого апостольського хреста. Тому що легко і просто, звично і приємно «ловити людей» для цілей земних, невитіюватих і зрозумілих. Легко і просто використовувати уловлених твоєю особистою чарівливістю, талантом, розумом або красою у своїх особистих же цілях: щоб годували і утішали, щоб любили і захоплювалися, щоб підтримували морально і допомагали матеріально. Це скільки завгодно! Тут навіть якщо і поб’ють коли, так неодмінно услід за цим же і пожаліють.

Зовсім не те, коли твоє служіння наказує тобі «ловити людей» для Бога. Тут – чим більше улов, тим вище ціна! І найчастіше це ціна власного життя, тому що ловиш не для себе, не для власного задоволення, не для того, щоб наповнити сенсом своє життя і отримати в результаті свою нагороду за труди. Про шукачів таких нагород Господь вже вимовив Свій суд: «Отже, коли твориш милостиню, не сурми перед собою, як роблять лицеміри в синагогах і на вулицях, щоб прославляли їх люди. Істинно кажу вам: вони вже мають нагороду свою» (Мф. 6:2). Зрозуміло, раз вже вони отримують нагороду свою тут, на землі, навряд чи їм відплатиться за те ж саме і на Небі. Ні, про землю Слово Боже свідчить абсолютно ясно: «У світі зазнаєте скорботи» (Ін. 16:33), і точно так, як і гнали Учителя, гнатимуть і учнів.

Проте діватися нам нікуди, бо «жоден, хто поклав руку свою на рало і озирається назад, не придатний для Царства Божого» (Лк. 9:62). Для того самого Царства ми і здійснюємо за силами своїми проповідницькі подвиги, закидаючи словесні сіті в бурхливі хвилі моря житейського.

Зрозуміти, кому ми служимо – собі або Богові, загалом нескладно: якщо від звичного заняття повчання ближніх і далеких у душі нашій народжується почуття глибокого і «законного» задоволення власними подвигами, тоді, очевидно, так зване служіння наше є не що інше, як гордовита самовтіха. Коли ж від прийдешнього терену душу охоплює благоговійний жах, коли ми услід за апостолом Петром готові в страху і трепеті закричати: «Відійди від мене, бо я чоловік грішний!» (Лк. 5:8), бо, як і він, ми дійсно жахаємося тяжкості запропонованого нам Хреста, тоді можна сподіватися, що і наші неводи одного разу все-таки наповняться «великою кількістю риб» (див. Лк. 5:6). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 18 неділя після П’ятидесятниці