Вона – нашого роду

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Сьогодні – Покрова. Сьогодні день, коли ми знову згадуємо про те, що ми улюблені, що ми не самотні, що в кожного з нас на страшний день, на чорний день, на цей момент істини і Суду є в нас Заступниця, Мати «усіх скорботних і обтяжених», – Пресвята Діва Богородиця. У православній свідомості утвердилося переконання, що навіть Правосудний Син, Той, Хто сказав: «Мені відомщення, Я віддам» (Рим. 12:19), не може не почути Її тихих молитов про нас грішних, не може не змінити суд на милість за жалісливим проханням Тієї, Якій рід людський, рід «лукавий», був усиновлений біля підніжжя Хреста.

Для того, щоб врятувати нас, для того, щоб повернути нас у Рай, Бог став людиною. Але нічого б не вийшло навіть і у Всемогутнього, якби в усьому людському роді не знайшлося б душі, що зуміла так довіритися заклику Божому, так відмовитися від своєї волі, з такою чистою надією, з такою глибокою вірою піти за тим, Хто закликає, як це зробила Діва Марія. Тому і сталося диво Боговтілення, що одного разу, замість сумніву і недовіри, замість міркувань і розрахунків, з Її чистої душі вирвалося: «Я – раба Господня. Нехай буде Мені за словом твоїм» (Лк. 1:38).

Саме існування роду людського від цього моменту виявилося не марним, виправданим, таким, що має сенс. І точно, як Сама Богородиця колись сказала про преподобного Серафима Саровського: «Цей нашого роду», – так і ми, негідні Її святості і чистоти, проте відважно вигукуємо: «Ця нашого роду!» У Ній б’ється таке ж серце, як і в нас. В Її жилах тече така ж гаряча і червона кров, як і в нас. Так само як і будь-яка мати, Вона відпустила від Себе Свого Сина, що подорослішав, щоб Він належав вже не лише Їй одній, але і всім людям. Так само не зніяковіла і не засмутилася Вона, коли почула з Його вуст слово про любов не лише до Неї однієї, але і до всіх, хто прагне Його допомоги, Його розради, Його співчуття: «Він же відповів тому, хто говорив до Нього: хто Мати Моя і хто брати Мої? І, показавши рукою Своєю на учеників Своїх, сказав: ось мати Моя і брати Мої; бо хто творитиме волю Отця Мого Небесного, той брат Мій, і сестра, і мати Моя» (Мф. 12:48-50).

Вона – «нашого роду», і саме це дає роду нашому, дає усьому людству і кожній людині надію на те, що цей наш рід здатен не лише зотлівати в землі, але і торжествувати на Небі. Бо якщо Церква свідчить про Діву як про «Чеснішу від херувимів і незрівнянно славнішу від серафимів», то і для нас можливе досягнення цього ангельського образу, і для нас можлива святість, і для нас відкрите Небо.

Свято Покрову Пресвятої Богородиці – це свято надії. Бо якщо ми, нещасні, усе своє сподівання поклали на Ту, Чий Син був розіпнутий нашими руками, а Вона проте і раніше чула і сьогодні чує наші молитви, і раніше допомагала і сьогодні допомагає нам Своїм заступництвом, тоді дійсно рід людський здатен на подвиг самозречення, тоді і в нас є в душі зерно, яке колись принесе плід любові, довіри і надії.

Син Людський смертю Своєю на Хресті дав нам можливість повернутися до Отця свого. Але Дочка Людська життям Своїм, упокорюванням і лагідністю Своєю вказує нам, що і в нас є надія. Вона – «нашого роду», а тому і для нашого роду, тому і для кожної людини залишається можливим навчитися врешті-решт благодіяти і давати в позику, не чекаючи нічого. Тому ми і в церкву ходимо, тому і каємося, тому і молимося, що все-таки сподіваємося навчитися милосердю нашого Небесного Отця. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Покрова Пресвятої Богородиці