Людина-ніж

Був у мене в юності приятель з досить рідкісним для наших широт ім’ям – Ерік. Ну, не то, щоб навіть приятель… – так, старий знайомий з дворового дитинства. Як це прийнято казати в публіцистиці – людина непростої долі. Виражалася ця непростота в тому, що Ерік років з п’ятнадцяти підсів на важкі наркотики. У двадцять він вже мав одну судимість і кілька психіатричних діагнозів. До тридцяти кількість судимостей збільшилася до трьох, плюс – два роки в страшній “Сичовці” – спеціальній лікарні МВС СРСР, куди за вироком суду відправляли невиправних радянських наркоманів.

Зрозуміло, що здоров’я всі ці особливості біографії йому не додали. У тридцять років він був вже лисим чоловіком, зі зморшкуватим обличчям і комплекцією хлопчика-підлітка.

В одну з рідкісних наших зустрічей він розповів цікаву історію. Виявилось, у перервах між відсидками, Ерік кілька місяців прожив у Санкт-Петербурзі. Вже яким вітром занесло його в північну столицю – одному Богу відомо.

І от одного разу на Невському його побили якісь хулігани. Не те, щоб побили навіть. Так, трохи покопали. Познущалися. Ерік особливо і не відмахувався, лише прикривав відбиті в штрафному ізоляторі нирки. Коли екзекуція закінчилася, мовчки піднявся, обтрусив одяг і поїхав додому. Там переодягнувся в чисте, узяв на кухні великий ніж, заховав його в рукав куртки. І вирушив назад, на Невський.

Знайти хуліганів, які там побили його, він, звісно, не сподівався. Намір у нього був зовсім інший.

– Я, Сашко, так вирішив. Зараз вийду з метро, піду тим же маршрутом. І якщо цього разу мене не те, що ударить хтось, а просто – скаже щось не те чи навіть подивиться не так – тут же б’ю. На смерть, поки дихати не перестане.

– Еріку, і що, зовсім-зовсім не шкода було б вбивати людину от так – ні за що?

– Е, брате, у тому і штука. Шкодувати тут не можна, інакше не вийде нічого. Тут взагалі все треба «вимкнути» – голову, серце. Щоб ні думок, ні жалості – нічого не залишилося. Тільки – готовність вбивати.

– І що було далі? – запитав я, хоча слухати ці одкровення було моторошно.

– Далі? – усміхнувся Ерік. – Далі я йшов Невським. І уявляв, що я сам і є – цей ніж, що в мене в рукаві. Мертва заточена залізяка. Якій, – ти правильно сказав, – нікого не шкода, бо їй шкодувати нічим.

Я мовчав. Далі запитувати вже зовсім не хотілося. Але Ерік продовжив і без розпитувань.

– Це відбувалося увечері. Люди прогулювалися неспішно, дихали повітрям. Але щойно бачили мене, тут же мінялися в обличчі і обходили метра за три. До стін тиснулися, до бордюру, аби від мене чимдалі, як від скаженого собаки. А я йшов і, як ніж, цей натовп, що прогулювався, розтинав. Люди, адже вони такі, Сашко… Жити дуже хочуть. І смерть свою чують, навіть якщо зовсім безглузді чи п’яні. А я для них того вечора і був смертю. Так-то…

З кожною його фразою я в черговий раз переконувався, що духовний світ – реальність. І що зовсім не Еріка боялися люди того вечора на Невському. Ну справді – йде тобі назустріч пристойно одягнений чоловік, в якого сорок шість кіло ваги і зросту, – метр з кепкою. І що, побачивши його, ти відчуваєш інфернальний жах? Та який би вираз обличчя в нього там не був – ну не зможе він сам по собі викликати таке моторошне враження.

Людям страшний був не Ерік, а дух, який ним у той момент оволодів. Той самий дух, який охоче приходить, коли з голови вимітаються всі думки, а з серця – жалість і співчуття. І залишається лише готовність вбивати. От цю, бісівську силу, що знайшла собі відповідний «інструмент» у вигляді ображеної немічної людини, і відчували перед собою нещасні, перелякані на смерть перехожі.

Не знаю, хто навчив Еріка цьому демонічному «кун-фу». Швидше за все, якийсь закоренілий урка в таборі. Слава Богу, того вечора обійшлося без жертв. Ерік прогулявся Невським, вдосталь налякав народ, і на тому заспокоївся. Страх десятків ні в чому не повинних людей здався йому достатньою компенсацією за перенесене приниження.

Далі Ерік ще щось розповідав про свої «героїчні» пригоди в Пітері, але я його вже не дуже слухав. Мені подумалося раптом, що от – викинула людина з голови здоровий глузд, з серця – співчуття, вирішила вбивати будь-кого, хто хоч би мінімум агресії на її адресу виявить. І тут же з’явився до неї в підмогу біс. А чому так? А тому що людина вирішила творити зло серйозно, по-справжньому. Інакше, як сам же Ерік і сказав, – нічого не вийде.

Але якщо навіть біс так швидко приходить посприяти тому, хто твердо вирішив згрішити, невже ж Господь зволікатиме в допомозі тому, хто так же твердо наважився виконати Його заповідь?

Одного разу в Серафима Саровського один чернець запитав:

– Чому ми не маємо такого строгого життя, яке провадили древні подвижники благочестя?

– Тому, – відповідав старець, – що не маємо до того рішучості. Якби рішучість мали, то і жили б так, як святі, які в давнину просяяли подвигами. Бо благодать і допомога Божа до вірних і тих, хто всіх серцем шукає Господа, нині та сама, яка була і раніше.

От, власне, і усе.

Є рішучість коїти зло – біс тут же готовий допомогти.

Буде рішучість творити добро – Бог допоможе.

Немає рішучості – взагалі нічого не зможеш зробити, ні доброго, ні злого.

Маленький слабкий Ерік засунув ніж у рукав і вирушив на Невський.

Великий і сильний Серафим Саровський розбійникам, які напали на нього, віддав свою сокиру і сказав: «Робіть, що вам потрібне».

А я, от, сиджу зараз за комп’ютером і ніяк не наважуся набрати останній рядок цього тексту – про те, на що ж я сам готовий рішитися в цьому житті. Якого, слід зауважити, залишилося не так вже і багато.

Автор: Олександр Ткаченко