Любов і страх

В останнє десятиліття в Інтернеті раз у раз спалахують дискусії на тему істинності, або помилковості тези “Бог є любов, і тільки любов”. Хтось стверджує, що жодного правосуддя в Бога немає, і бути не може, бо правосуддя протилежне любові. Хтось навпаки, стверджує, що любов без правосуддя неможлива. У кожної сторони – свої аргументи, своя правда.

Зорієнтуватися в цій нескінченній суперечці людині без серйозної богословської підготовки буває дуже і дуже непросто. Я, наприклад, чесно намагався розібратися, але так і не зрозумів, на чиєму боці тут істина. Проте знайшов для себе пояснення, що дозволяє розглядати це складне питання в дещо іншому ракурсі, без такого жорсткого протиставлення позицій. Річ у тім, що наполегливе бажання виключити правосудність з властивостей Божих, на мій погляд, продиктоване в більшості тих, хто сперечається, звичайним страхом. Ну от, просто – страшно думати про те, що Бог нас судитиме за справами нашими. Бо знаємо ми ціну цим справам, причому, не повною мірою навіть знаємо. Але вже, в усякому разі, здогадуємося, що хвалити нас особливо немає за що. І тут спрацьовує свого роду психологічний захист: свідомість починає вишукувати у Священному Писанні саме ті місця, де йдеться тільки про любов Божу, і про те, що любов несумісна із справедливістю. Хочеш, або не хочеш, а думаєш так. Бо інакше – страшно. Але хіба можна боятися Того, Хто є любов? Значить, треба просто узяти і прибрати думки про правосуддя Боже, залишивши там одну лише любов. І тоді можна буде вже не боятися Бога, не боятися, що Він відправить тебе до геєни. Адже Любов же нікого не може відправити до геєни.

Така от, приблизно логіка. У ній є певна логічність, але є і одна дуже істотна вада. Річ у тім, що страх – це прояв у живій істоті інстинкту самозбереження. Якщо людина перестане боятися висоти, вона може почати безстрашно прогулюватися карнизами висотної будівлі. І врешті-решт рухне і розіб’ється об асфальт. Якщо перестане боятися потонути – запливе в морі так далеко, що на повернення до берега в неї вже не вистачить сил. Страх – блага справа для людини, яка відпала від Бога. Адже ми в такому стані зараз переважно і перебуваємо. Так що ж буде, якщо страх вічної погибелі нас залишить, і своє духовне життя ми проводитимемо без нього? Думаю, нічого доброго. А наприкінці, хотів би запропонувати слова Ісаака Сирина про те, навіщо потрібен людині страх перед правосуддям Божим, і в якому співвідношенні він знаходиться з Божественною любов’ю:

“Як неможливо перепливти море без корабля і човна, так ніхто не може без страху досягти любові. Сморідне море між нами і уявним раєм можемо перепливти тільки на човні покаяння, на якому є весла страху. Але якщо ці весла страху не керують кораблем покаяння, на якому ми пливемо морем світу цього до Бога, то утопаємо в цьому сморідному морі. Покаяння є корабель, а страх – його керманич, любов же – божественна пристань. Тому страх вводить нас на корабель покаяння, перевозить морем життя і приводить до божественної пристані, яка є любов”.

Автор: Олександр Ткаченко