«…Як і Отець ваш милосердний»

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

«І як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм» (Лк. 6:31). І тільки? Так обнадійливо легко, так просто починається сьогоднішній уривок з Євангелія від Луки, такою невитіюватою і нехитрою здається нам ця умова нашого спасіння, поставлена Господом, але – лише через декілька рядків – якою немислимою, якою неймовірною і тяжкою вимогою обертається ця, здавалося б, проста максима: «Отже, будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6:36)! Нічого собі! Та хто ж, скажіть на милість, здатен «любити ворогів»? Ще куди не йшло – давати в позику, «не чекаючи нічого»; якщо помалу та зрідка – це можна! Спишемо на милостиню. Але ось уподібнитися в упокорюванні і любові самому Спасителеві, коли Він молиться за тих, хто розпинає Його, хто б’є Його, хто, знущавшись, волає: «Радуйся, Царю Юдейський!» (Мф. 27:29) – це, Господи, зусилля не здолане, це – вище за сили людські!

Так відбувається тому, що більшість з нас упевнені: чини з нами навколишні люди так само, як ми з ними, – наше життя перетворилося б на абсолютне блаженство! Помирати не потрібно! Наскільки б часто ми не бували на сповіді, наскільки б серйозно і ґрунтовно не ставилися до покаяння – у самій глибині душі кожен з нас упевнений: це мої діти нешанобливі і грубі, це мої батьки деспотичні і нетерплячі, це мій начальник безглуздий і некомпетентний, це мої сусіди неохайні і безцеремонні. А що ж я сам? Що – я? Я – тужу і покірливо терплю усю цю ораву мучителів та ще і молюся про них, а отже, як і потрібно, по-християнськи їх люблю. А те, що ось німба наді мною досі не засяяло, так це – за гріхами моїми. А з іншого боку – які такі особливі гріхи? Я їх, взагалі кажучи, і не бачу. І дійсно, як побачити? Як їх побачити, якщо день у день коли очі зайняті перерахуванням чужих гріхів, пильною «експертною оцінкою» рідних дітей, власних батьків, свого начальства і найближчих сусідів?.. На себе самого, зрозуміло, часу бракує.

Так, тілесні очі мої спрямовані на зовнішнє. Але ж і очі душі моєї, те, що прийнято називати совістю, те, що дано мені Богом для співвідношення, для порівняння, для постійного коригування себе самого, яким я є сьогодні, з тим великим Образом, Який є основою моєї особи, мого вічного і безсмертного «я», – ці духовні очі теж засліплені. Вони дивляться не на мене самого, вони оцінюють не мою відповідність цьому Образу, що, власне, від мене, як християнина, і вимагається передусім. Вони звично, услід за тілесними очима, звертаються зовні. При такому влаштуванні душі побачити виключний стан речей просто неможливо, як неможливо без допомоги дзеркала побачити власні вуха.

Таким «дзеркалом» для душі, для совісті має стати для кожного з нас покаяння, тобто таке влаштування свідомості, коли християнин порівнює себе не з людьми, що оточують його, а з тим великим задумом про нього самого, кого Священне Писання називає «образом Божим» (Бут. 1:26) в людині. Тільки здійснивши, реалізувавши в собі самому цей величний Божий задум, людина здатна бути такою, якою їй і заповідано бути в сьогоднішньому Євангелії: милосердною, люблячою, здатною прощати. Якщо пам’ятати про це, тоді великий моральний закон: «Як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм» (Лк. 6:31), про який нагадав нам сьогодні Христос, цей закон стане для нас першою сходинкою на важкому шляху морального самовдосконалення. Адже навіть коли я винен перед ближнім моїм, навряд чи я захочу, щоб мене покарали по справедливості. Вже швидше, якщо навіть і не почну виправдовуватися, посилаючись на «об’єктивні обставини», як найчастіше і буває, так просто захочу милосердя і поблажливості. Принаймні – мріятиму про це.

І ось, якщо бути послідовним, доводиться визнати, що справедливість – простіша і зрозуміліша за любов. Справедливість віддасть «кожному за ділами його» (Пс. 61:13), а милосердя Небесного Отця донині терпить мене грішного і до «сімдесяти разів по сім» (Мф. 18:22) прощає всякого, хто по сто разів на день зраджує свого Бога. Шукачі справедливості переконуватимуть нас, що таке прощення розбещує, а подяка «за ділами» виховує і зміцнює в напастях, спокусах і негараздах житейських. Проте Слово Боже вимагає від нас не справедливості, а милосердя. Проте Спаситель Христос пропонує кожному з нас не зупинятися на місці, тому що в духовному житті стояти не можна. Можна або, обдираючи в кров руки, повільно і важко дертися на вершину, або нестримно падати вниз, залишивши всякі зусилля, усі спроби колись до неї добратися.

Якщо нам вдасться покласти початок покаянню, тоді є надія, що ми побачимо колись істинний стан нашої сліпої і пропащої душі. А це, у свою чергу, відкриє нам шлях до сподівання на те, що з нами вчинять не справедливо, а прихильно. І тоді, хтозна, можливо, ми і навчимося жаліти тих, хто скоїв нам зле, тоді, можливо, і досягнемо стану душі, при якому можливо уподібнитися Отцю нашому Небесному в милосерді і прощенні. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 19 неділя після П’ятидесятниці