Називаємо себе вірними, а радіти не вміємо!

Для того, щоб стати духовною людиною, не треба багато міркувати про Бога. Треба жити Ним. Звернемо увагу: не міркувати, а саме жити. Говорити про Бога з іншими можна настільки, наскільки вони можуть це сприйняти. Крім того, можна допомогти їм прийти до Бога – але дуже обережно, «злегка».

Я зрозумів це на Афоні. В одному з тамтешніх монастирів, Діонісіате, відвідувачів у приймальні зустрічав один старенький ієромонах. Один раз у монастир приїхала група паломників, серед яких був батько з синами. Я бачив їх. Хлопчики були дуже живі, рухливі і говорили своєму батьку: «Ні-і, ми не хочемо зараз слухати проповідь!» – «Але цей отець дуже хороший! Підемо послухаємо, що він нам скаже!» – умовляв їх батько.

А цей літній ієромонах був аскетом. Я бував у нього в келії – він рідко куштував їжу і був дуже строгий стосовно себе (і до інших – але лише настільки, наскільки тим це було потрібно). І ось коли почалася бесіда (як ми думали – на духовні теми), він раптом почав обговорювати останні результати наших футбольних команд! Уявляєте? У приймальні афонського монастиря!

– Як гадаєте, хлопці, – запитував він, – виграємо ми кубок цього року?

Я слухав це і думав: «Господи Боже мій! Пресвята Богородиця! Люди приїхали за духовною порадою, зміцнитися у вірі, а він!..»

Нарешті, відвідувачі запитали старця:

– Отче, можливо, ви скажете нам щось духовне?

– М-м-м. Коли ці хлопчики були останній раз на футбольному матчі?

Тут хлопці обернулися до свого батька і сказали:

– Тато, цей дідусь дуже добрий! Він не говорить увесь час проповіді, як інші! Який він хороший!

А потім молодший хлопчик запитав ієромонаха:

– Отче, а ви сповідуєте?

Старець відповів:

– Так, сповідуватиму. Ти хочеш сповідатися? У тебе є гріхи?

– Так, і я хочу розповісти про них.

Чому цей хлопчик захотів сповідатися в цього ченця, який говорив про речі, зовсім не пов’язані з вірою в Бога? Дійсно, про Бога він не говорив. Але коли він – у чернечому одіянні, з бородою – розмовляв з відвідувачами, посміхаючись доброю посмішкою і жартував, усім було добре. Це і привертає людей. При цьому старець не сміявся, він просто посміхався.

А ви часто посміхаєтеся удома? Часто діти бачать вас радісними, задоволеними життям? Чи ви постійно перебуваєте в меланхолії і депресії без всякої на те причини?

Ось, ми прокидаємося уранці і відразу бачимо усе в трагічному світлі. Дитина дивиться на нас, а ми кажемо їй: «Ох, що ж за життя таке. Давай, вставай, мій милий, – знову пора в школу». Це все одно, що сказати дитині: «Настав час і тобі дізнатися, як нелегко жити на цьому світі! Тепер страждатимеш, як я!» І тоді, цілком природно, дитина починає думати: «Куди мене хочуть затягнути, що це за життя?»

Ми християни. Але ось що цікаво: ми називаємо себе чадами Божими, а радості в нас немає. Немає навіть тієї уявної радості, якій радіють невіруючі люди.

Коли ж ми навчимося радіти? Коли? Після смерті? Ця небесна радість повинна з’явитися в нашому житті ще тут, на землі – у спілкуванні з нашими близькими і рідними, і зміцнити нашу любов один до одного.

Я упевнений, що в подружжя-християн така радість обов’язково має бути. Треба дивитися вперед сміливо, з оптимізмом, і вірити, що усе буде добре за волею Божою.

Наприклад, одного чоловіка звільнили, а він пішов у магазин і накупив там смачного м’яса, овочів, напоїв і спокійно вирушив додому. Чому він так зробив? Він сказав собі: «Ні, я не хочу сумувати і не хочу, щоб мій поганий настрій передався сім’ї! Не хочу, щоб і моїм домашнім було погано!» І, прийшовши додому, цей чоловік каже дружині:

– Поклич дітей за стіл, ми чудово повечеряємо, посидимо всі разом за столом! Я приніс багато смачної їжі.

– Любий, тебе що, підвищили?

– Ні, мене звільнили.

– І ти хочеш відсвяткувати своє звільнення?

– Так, тому що усе буде гаразд! Ми віримо в Бога, і доказ тому – наша надія.

Прекрасно, коли в тебе така сім’я! І діти бачать, що батьки не сумують, і кажуть: «Господи, подивися, які мама з татом молодці! Вони вірять – і вони сильні!» А якщо в сім’ї панує відчай, з чого дитина стане християнином? З чого вона стане церковною людиною? Як сказав мені один хлопчик:

– Я не хочу бути як мої батьки, церковні. Що хорошого я бачив в їх житті, чого б і мені захотілося? Що такого в них є? Скажіть, отче. Що? Обурення, бурчання, капризи, усе їм не подобається, усе в них жахливо.

Я вважаю, це дуже важливо. І слід вчасно помічати таке у своєму житті.

Посміхайтеся! Любіть один одного! І не забувайте показувати свою любов.

Пам’ятаєте, я розповідав вам про жінку, яка постійно ходила на служби, а удома в неї з чоловіком мало не до бійок доходило? Вона ніяк не бажала зрозуміти, що з чоловіком треба помиритися, постаратися наново розташувати його до себе. І ось одного разу, замість того, щоб виправляти свої помилки, вона прийшла до мене і сказала:

– Отче, я знайшла дивовижні духовні книги! Я і вам їх принесу! Наприклад, «Подвижницькі слова» авви Ісаї.

Я подивився на неї. Вона теж уважно на мене дивилася, чекаючи моєї реакції. Я сказав їй:

– Послухай. Ось ти читаєш зараз повчання авви Ісаї, а про слова «Ісає тріумфуй» забула (початок тропаря, що співається під час вінчання. – Прим. переклад.)? Адже ти руйнуєш свою сім’ю! Невже ти не розумієш, що нічим хорошим це не кінчиться? Твій дім рушиться. Ти говориш мені про духовні речі, які на п’ятому поверсі, тоді як сама і на перший не піднялася! Де ти живеш? І хіба те, що я раджу тобі, – не духовно? «Ні», – хочеш сказати. Правильно. Варто мені тільки наступити на твій егоїзм, ти відразу перестаєш слухати і починаєш сперечатися: «робитиму, що хочу! Житиму духовним життям – але таким, яким мені хочеться!»

І ось через певний час ця жінка знову приходить до мене і висловлює ще більш «духовну» думку:

– Я думаю, що мені треба розлучитися і почати трудитися!

Я відповів їй:

– Звичайно! У нас і приказка така є: «Хто тісто місити не хоче, десять днів борошно через сито просіює».

Тобто ця жінка не хотіла почати боротьбу зі своїм «я», щоб зберегти сім’ю, і постійно знаходила відмовки. Але треба пам’ятати, що, втікаючи від труднощів, ми продовжуємо стикатися з ними знову і знову.

Наприклад, людині здається, що розлучення – це оптимальне рішення її проблем. Але після розлучення ці проблеми нікуди не діваються, вони як і раніше з нею. Ось чому легкій людині завжди і скрізь легко, а тому, у кого важкий, вередливий характер – і далі буде важко. Як можна, не змінивши свій характер, бути упевненим у тому, що життя зміниться до кращого?

Хочеш змінити своє життя? Почни боротьбу з собою, не виходячи з дому, не покидаючи того місця, де ти перебуваєш. Проблема не вирішується втечею від неї.

Треба сісти і поговорити з людиною, але не як на полі бою або в суді, не з’ясувавши, хто правий, хто винен, а маючи перед собою тільки одну мету: возз’єднати сім’ю.

Коли сварилися мої батьки, вони постійно з’ясовували, хто правий. Але хіба для того, щоб зберегти шлюб, важливо, хто з подружжя правий, хто винен? Важливо врятувати сім’ю.

Ну добре, ти маєш право на те або на це. Ну і що далі ти робитимеш з цим своїм правом? Головне зараз – зберегти шлюб. Це важливо. І зробити це можна за допомогою простих речей – посмішки, подарунка, спільного захоплення, смачної вечері, молитви. Адже твій чоловік не любить, приміром, бамію (овочева культура. – Прим. ред.), а ти постійно її готуєш! Він каже: «Не хочу на вечерю бамію!», а ти знову приготувала саме її. Про що це свідчить?

Справа, зрозуміло, не в бамії, а в тому, що ти не бажаєш зрозуміти, чого він хоче. У людини є якісь побажання. Щось їй не подобається, а подобається інше. Але ти її не відчуваєш. Врятувати стосунки допомагають і квіти, і добрі слова – промовляйте їх коханій людині, і промовляйте завжди, а не тільки на початку сімейного життя.

Ти часто звертаєшся до коханої людини із словами «любов моя»? Один чоловік сказав своїй дружині із цього приводу:

– Навіщо так говорити, що за дурниці? Ми не діти!

Та ні, ми – діти. Тому що, коли починаємо лаятися через дрібниці, а потім говорити «вона сказала мені те, а я їй це», – хіба це не дитячість? У глибині душі ти – дитина, але забуваєш про це. Тому сьогодні, поки ви обоє живі, ви разом і є така можливість, кажіть один одному ласкаві слова. Тому що ваш земний шлюб не триватиме вічно. Він знаходиться в земному житті, а земне життя має кінець.

Скільки років ви одружені? Ну, допустимо, проживете ще стільки ж – все одно час летить швидко. Людина спочатку одна, потім створює сім’ю, і ось вас вже двоє. З’являються діти – вас вже троє, четверо, п’ятеро. Але діти з часом починають жити самостійно, і сім’я знову зменшується, а під кінець батьки знову залишаються удвох. Потім один помирає, потім йде другий, і ось вже нікого не залишилося.

І наприкінці днів, у кінці життя, людина починає задаватися питаннями: «Що я встигла зробити в цьому житті? Чого досягла за прожиті роки? Ми жили з моїм чоловіком або дружиною разом стільки років, але чи любили ми один одного? Чи дізналися один одного? Чи зрозуміли, що прожили разом життя не просто так»? Краще задатися цими питаннями зараз, поки ми живі, тому що час обмежений, пам’ятайте про це! Настане година, коли ви подумаєте: «Ах, якби ти був зараз поряд зі мною, скільки прекрасних слів я б сказала тобі!» А що можна сказати мерцеві?

В однієї бабусі помер чоловік. Обом було по вісімдесят років. Я був на похоронах. Ця бабуся оплакувала свого чоловіка, називаючи його зворушливими, ніжними словами: «Кипарисе мій», «красеню мій», «любов моя», «пане мій». Усі в храмі були дуже зворушені і плакали. Я не знав, як ці літнє подружжя жило. А через декілька днів одна жінка прийшла до бабусі-вдови і сказала їй:

– Ти потрясла нас у церкві! Ми всі плакали. Але мене дивує ось що: коли твій чоловік був живий, ти ніколи не казала йому таких слів і постійно його мучила. А на похоронах ти була зовсім іншою. Ми плакали.

Виявляється, поки покійний був живий, він доброго слова не чув від своєї дружини.

Давайте любити один одного зараз, поки ми живі, поки разом.

Кажіть вашій половинці ласкаві слова. Адже багато, позбувшись свого подружжя, страшно жаліють, що за життя ті бачили від них так мало хорошого. І, приходячи на могилу, ці люди кажуть слова, які їх подружжя ніколи від них не чули.

Будьте обережні і з іронією. Подружжю не слід іронічно ставитися один до одного, зачіпати, ранити один одного. Кажіть своїй половинці те хороше, що думаєте. А як іноді буває? Дружина просить чоловіка: «Скажи мені, що ти мене любиш! Що дорожиш мною!» – «Ну, люблю», – відповідає чоловік. «Але я хочу чути це постійно!» – «Ох…» – «Я хочу, щоб ти завжди казав мені ці слова. Хіба це важко?»

Так влаштована людина. Нам дуже важливо знати, що хтось нас любить, хтось поряд з нами і захищає нас. Це звичайна людська потреба. Ось і кажіть один одному ці слова.

Мені взагалі здається, що єдине, для чого ми живемо, – це навчитися любити і стати істинними дітьми Божими. Адже якщо людина уміє тонко відчувати потреби і бажання іншого, – вона стає чадом Божим.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)