Гроші для мами

Розговорилися якось з приятелем на тему релігії. Він сам – невіруючий, але чесний, добросовісний, надійний в усьому, і взагалі – дуже симпатичний. І от він запитував мене про різні аспекти мого життя, уважно слухав, обмірковував почуте. А потім сказав: “Знаєш, от чесно – не бачу якоїсь особливої, принципової різниці. Ну, хіба що – дітей у тебе четверо, а в мене один. В іншому – усе приблизно те саме. Тільки в тебе мотивація інша – ти заради Бога прагнеш бути чесним, добрим, уважним до інших людей. А я роблю це ж просто тому, що вважаю це природним для себе. Мені так простіше жити самому. Отже, у результаті в нас на виході – одне і те ж. Просто різні мотиви в однієї і тієї ж поведінки”.

Пам’ятаю, я тоді серйозно замислився над сказаним. Адже тут дійсно є над чим подумати. Якщо у віруючого і невіруючого поведінка приблизно однакова, то в чому ж різниця між ними?

І подумалося мені от про що. У міркуванні про Бога і віруючі, і невіруючі люди часто припускаються однієї і тієї ж помилки. Вірніше сказати, не помилки навіть, а дуже сильного спрощення. І ті, і другі іноді сприймають стосунки людини і Бога виключно в категоріях подяки за заслуги. Ну, у тому сенсі, що віруючі на таку подяку сподіваються, а невіруючі припускають її чисто теоретично. І на цьому рівні розуміння, дійсно, навряд чи можна знайти суттєві відмінності між віруючим, який живе за євангельськими заповідями, і, скажімо так, атеїстом, який праведно живе. Адже правда – за одні і ті ж справи всім покладена чи одна і та ж нагорода, чи одне і те ж покарання. Незалежно від того, хто в що вірив, або не вірив. Це найелементарніша справедливість, і заперечувати її наявність у Бога було б наївно і безглуздо.

Але якось дуже вже ці стосунки нагадують торгівлю. Причому, не звичайну навіть, а таку… суперсучасну. Через Інтернет. Коли покупець не лише не бачить продавця в обличчя, але і не потребує цього зовсім. Гроші перевів на вказаний рахунок, посилку на пошті отримав, і – все! Усі задоволені, усі при своєму інтересі.

Але в тому і справа, що Богу не потрібні наші “гроші” у вигляді добрих вчинків, або виконаних заповідей. Йому потрібні ми самі. Серце наше сповнене любові, розум наш до Нього спрямований. І знову ж таки – не тому, щоб Він цього потребував. У Бога і без нас усе добре. А от нам без Нього доводиться туго. І якщо в цьому житті ще можна якось ігнорувати Його буття, відволікаючись і розважаючись різними тутешніми цікавостями, то, що ж робитимемо після смерті, коли Бог виявиться єдиною доступною для нас реальністю?

Це приблизно те ж саме, начебто в мами були два сини, які ще в юності поїхали з рідної домівки в далекі краї. Обидва не бачили її багато-багато років, обидва регулярно висилали їй грошові перекази і посилки з гостинцями. Але один при цьому ще і телефонував їй щодня, розмовляв з нею, слав листи і фотографії, ділився печалями і радощами, просив писати у відповідь. Другий же обмежувався лише матеріальною допомогою, і давно вже забув, як звучить мамин голос. А на прохання брата зателефонувати мамі відповідав, що, відчепися, брате, я допомагаю їй не менше за тебе, не займай мій час своєю старомодною лірикою.

І от, через роки обидва брати одного дня разом приїхали в рідний дім. І виявилося раптом, що в мами – шикарна пенсія, вона всім забезпечена, і взагалі – веде успішний бізнес, незважаючи на вік. А всі їх грошові перекази їй зовсім не були потрібні. Тому вона всі ці роки відкладала прислані ними гроші на накопичувальний рахунок, який відкрила на їх імена.

І тепер кожен з них виявився володарем солідного капіталу. Усе – по справедливості: однаково слали, однаково і отримали. Але чи будуть вони однаково щасливі зустрічі з мамою? Чи не стане вона тяжким випробуванням для другого брата? Чи не втече він з рідної домівки, світ за очі, побачивши чужу радість, що стала для нього викриттям і карою?

От такі думки спали мені на розум після тієї розмови з приятелем. Можна заради себе, а не заради Бога робити все те ж саме, що і віруючі люди. І отримати ту ж подяку, що і вони (адже і віруючі теж недурні, вони теж розуміють, що праведне життя вже саме по собі – нагорода). Але от що відчуватиме такий невіруючий праведник, коли стане перед Богом, існування Якого він заперечував усе своє земне життя? Скаже Йому, що, так і так – творив добро заради своєї зручності, ну а Ти, Господи, вже вибач, був мені якось не дуже цікавий?

Так, добрі справи віруючих і невіруючих людей можуть бути абсолютно однаковими. Але тільки християни (на відміну від атеїстів) добре знають, що ціна цьому добру в очах Божих зовсім невелика: “Так і ви, коли виконаєте все, що вам наказувалося, кажіть: ми раби нікчемні; бо зробили тільки те, що повинні були зробити” (Лк. 17:10). І прагнуть наслідувати його заради того, щоб ще тут, у земному своєму житті навчитися любити Того, Хто заради їх спасіння дав Себе розіпнути на хресті. Бо далеко не все в цьому житті можна оцінити кількістю грошей, добрих справ, і виконаних заповідей.

Автор: Олександр Ткаченко

Невеличка ремарка. До цих роздумів хотілося зробити одне невелике, але дуже суттєве зауваження.

Важливою відмінністю між віруючими і невіруючими людьми є критерії оцінювання власних вчинків. Якщо таким критерієм для віруючих є заповіді Божі, біблійні принципи, приклад Христа та Його послідовників, то для невіруючих таким критерієм найчастіше виступають вони самі, їхні власні переконання. І наскільки ці переконання поступаються біблійним принципам (а біблійні принципи завжди вищі за людські) – залежить конкретно від людини.

Тому, якщо людина вважає себе цілком нормальною, праведною, як кажуть: “Нічого не вкрала, нікого не вбила”, – це лише свідчить про те, що вона дуже поверхнево сприймає Божі заповіді – не більше того, і залишається праведною лише у власних очах. Таку праведність найкраще ілюструють наступні біблійні слова: “Вся праведність наша – як забруднений одяг” (Ісаї 66:4).

Такий самообман може приймати доволі негативні наслідки: бо Христос “прийшов прикликати не праведників, але грішників до покаяння” (Мф. 9:13), а так як подібні люди вважають себе “праведними” то і Христос для них не потрібен. Саме таких людей Христос мав на увазі, коли промовляв: “Бо згрубіло серце людей цих, і вухами туго чують, і очі свої стулили, щоб не побачити очима, і не почути вухами, і серцем не зрозуміти, і не навернутися, щоб Я зцілив їх” (Мф. 13:15).

Редакція сайту