Безглузда обітниця

Бог милостивий до всіх людей, навіть до дурнів. Мені було вже двадцять років, коли я почав палити. Викурював по дві пачки на день. І лише за три роки примудрився до такої міри посадити своє здоров’я, що почав задихатися при ходьбі. Щоб продовжити шлях, доводилося зупинятися і робити кілька глибоких вдихів.

Я розумів, що вбиваю себе. Але також розумів, що сили волі кинути цю згубну звичку в мене не вистачить. І тоді я вирішив вдатися до військової хитрості. Приблизно в той же період я щойно прийшов у Церкву. І прочитав у листах у преподобного Амвросія, як він корить свою духовну дочку за те, що та дала обітницю Богові. Писав він їй приблизно так: обітниць давати не треба, є заповіді – їх і дотримуй, понад заповіді Бог ні з кого не вимагає. Але вже якщо осмілилася дати обітницю – дивися, виконуй. Інакше, бути біді.

Прочитав я це, і придумав такий, трішки лукавий спосіб боротьби з власним палінням. Уранці я прокидався, з насолодою викурював свою першу сигарету. Потім ставав перед іконою і казав: “Господи, обіцяю, що сьогодні я більше палити не буду”.

Логіка в мене була приблизно наступна: зовсім кинути палити я не здатен. Та і на тиждень зав’язати з цією справою не можу. І на три дні теж. І навіть на два. Але хоч би один день я можу потерпіти без цієї отрути? Не зовсім же я безвільна істота в кінці-то кінців! Проте навіть для такого невеликого зусилля мені був потрібен додатковий стимул – здоров’я, що похитнулося, виявилося недостатнім. І я вирішив щоранку давати обітницю Богові в тому, що не палитиму до закінчення дня, ну, тобто до 24.00.

Зараз це виглядає смішно, і навіть безглуздо. Але тоді мені було зовсім не до сміху.

Учбовий день пролетів непомітно. А ввечері почався мій маленький персональний кошмар. Я раптом тихо зненавидів усіх курців. Відчував запах сигаретного диму мало не з сусіднього поверху. Гарчав на всіх, хто намагався закурити поруч, і дірявив поглядом циферблат наручного годинника. Але от наступила північ. У радіоприймачі заграли куранти. Під їх передзвін, ламаючи сірники тремтячими пальцями, я прикурив, зробив довгождане затягування, і… Замість очікуваної насолоди отримав дуже дивний ефект. Ні, з погляду фізіології все відбувалося як завжди – по тілу бігла звичайна хвиля нікотинового приходу. Але цього разу я чомусь не сприймав її як задоволення. Щось відчувалося, якісь відчуття були, так. Але я як би спостерігав за ними з боку, не беручи участь у процесі. І в голові крутилася лише одна думка: “І що? Ради от цього ти весь вечір кидався, втрачаючи людський вигляд?”

Наступного дня все повторилося в точності: я викурив уранішню сигарету, пообіцяв Богові, що більше сьогодні палити не буду, і до дванадцятої години ночі терпів, намотуючи нерви на кулак. Потім, під бій курантів, ламаючи сірники, закурював. І знову відчував, що жаданий нікотиновий кайф йде як би “повз” мене. І та ж думка звучала в нетямущій голові: “Що? Заради цих от мурашок по шкірі ти так страждав?”

На третій день, промучившись до півночі, я схопив сірники, дістав сигарету, і… І – не став її прикурювати. Покрутив у руках, здивовано роздивляючись, відклав убік. І більше жодного разу не закурив за всі двадцять три роки, що минули з тієї пори. Якби мені хтось сказав у ту пору, що я от так – зможу назавжди кинути палити за три дні, я б навіть сміятися не став над такою дичиною.

Безглуздий спосіб, звичайно, що казати. Але завдяки цьому я переконався тоді, що Бог до всіх людей милостивий. Навіть до таких нетямущих, як я.

Автор: Олександр Ткаченко