Лоно Авраамове

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Коли православні юнак і дівчина одружуються, вони готуються до довгого і благополучного життя, до сімейних радощів, до того, що усі люди згідно називають щастям. І дивним дисонансом цьому очікуванню звучать слова апостола Павла, звернені до батьків наречених: “Тому той, хто видає заміж свою дівчину, добре робить; а хто не видає, робить краще” (1Кор. 7:38). За десяток рядків до цієї вражаючої заяви апостол пояснює свою думку: “Якщо дівчина вийде заміж, не згрішить. Але такі матимуть муку тілесну; а мені вас шкода” (1Кор. 7:28). От у чому справа! От що зупиняє “апостола народів” від так, здавалося б, природного оптимістичного ставлення до шлюбу. Шлюб – добровільне мучеництво. Шлюб і скорбота, виявляється, нероздільні. Той, хто очікує від з’єднання двох раніше чужих людей тільки радощі, тільки щастя, тільки насолод може опинитися в безглуздому становищі, він може вирішити врешті-решт, що його обдурили: обіцяли суцільні задоволення, а в реальності усе виявилося куди прозаїчніше.

А хто, власне, обіцяв? Церква? Та ні, Церква, навпаки, попереджає про скорботу. Церква взагалі вірна собі. “Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гнатимуть, і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи – Мене ради” (Мф. 5:11), – каже вона вустами Свого Засновника, попереджаючи про те, що життя на землі, ураженій гріхом, повне страждань і бід. І охочий наслідувати Царство Небесне не може не повторити сумну долю Сина Людського, бо Він Сам попередив нас: “Раб не більший за господаря свого. Якщо Мене гнали, то гнатимуть і вас” (Ін. 15:20). І для того, щоб воскреснути, вірний раб Христовий має співрозіпнутися своєму Спасителеві, бо “якщо пшеничне зерно, упавши на землю, не помре, то залишиться одне, а якщо помре, то принесе багато плодів” (Ін. 12:24).

Так логіка виживання протистоїть логіці Вічного Життя. Так людське занадто часто, на жаль, не узгоджується з Божим. Як тиждень тому нагадав нам Христос: “Вам дано розуміти таємниці Царства Божого, а іншим – у притчах, щоб вони, дивлячись, не бачили і, слухаючи, не розуміли” (Лк. 8:10). Ось і сьогодні нам запропонована притча про лоно Авраамове.

Багач і Лазар, Юліус фон Каролсфельд

По сенсу притчі ми розуміємо, що тут йдеться про те місце, де після смерті знаходять спокій праведники, про місце, де “немає хвороби, ні печалі, ні зітхання, але життя нескінченне”. Нещасний Лазар був віднесений ангелами в рай. І ось коли ми думаємо в нашому тутешньому, повсякденному житті про рай, про посмертне наше майбутнє, нам найчастіше здається, що рай, лоно Авраамове, нам недоступний. Нам уявляється, що поставлений біля воріт раю строгий вартовий, який гляне нам у душу, миттєво оцінить усі наші достоїнства і недоліки і, звичайно, нас, грішників за поріг раю не пустить. Кого за те, що був багатий, кого – за безсердечність, більшість – за невигубну лінь і “теплохладність”; загалом – не пустить, і все! Тобто ми розуміємо суд, який здійсниться над нами, як щось таке, що від нас самих не залежить, тому що рішення в цьому суді про наше посмертне існування прийматимемо не ми, а якісь зовнішні сили. Наприклад, ангели або, можливо, святі.

Між тим таке розуміння ніяк не узгоджується з Євангелієм. Мало того, що Слово Боже зветься “Не Звістка про Суд” або, скажімо, “Звістка про Справедливість”, а “Блага Звістка”, тобто звістка хороша, добра, радісна. Найголовніше полягає в тому, що це благовістя, це Слово Боже, звернене до людей, усе пронизане духом покликання, запрошення, заклику Божого до нас грішних. “Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас” (Мф. 11:28), – каже кожному з нас Господь. “Дозволяйте дітям приходити до Мене і не забороняйте їм, бо таких є Царство Боже” (Мк. 10:14), – звертається Він зі сторінок Вічної Книги. “Хто спраглий, нехай іде до Мене і п’є” (Ін. 7:37), – закликає Він юдеїв, що слухають Його проповідь в Єрусалимському Храмі, і нас, хто живе північніше на межі третього тисячоліття. Дивіться, нас зазивають у Царство Небесне! Нас закликають до Вічного Життя! Ось вже дві тисячі років людство буквально умовляють із сторінок Євангелія стати учасниками духовного бенкету, який приготував нам Отець наш Небесний.

У відповідь на це благання, на це прохання почути заклик Божий сучасне людство вимагає усе нових і нових доказів. Людина, уподібнившись багачеві, що гине в пеклі, вимагає Хреста і Розп’яття для Сина Божого. Ще раз Хреста і ще раз Розп’яття. “Нехай засвідчить їм, щоб і вони не прийшли в це місце муки” (Лк. 16:28), – просить багач за нас, живих, тому що йому мало свідоцтв Мойсея і пророків, як і нам мало, мабуть, дива Воскресіння.

Що ж має так потрясти нас, щоб ми повірили, нарешті, заклику Божому? Що має ще статися у світі цьому “перелюбному і грішному”, щоб ми усією силою душі своєї захотіли не “блискучих бенкетів” тут, на землі, а тихої радості з нашим Богом на Небі, на лоні Авраамовому? Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 22 неділя після П’ятидесятниці