Вінець творіння

Людина – вінець творіння. Це, начебто, відомо будь-якій людині, яка нехай навіть не читала Біблію, але хоча б поверхнево знайома, скажімо, з європейською культурою. Вінець творіння. А от про що це? Яка реальність стоїть за цими словами? Я довго шукав для себе відповідь. І знайшов її в працях преподобного Юстина Поповича. Але буду чесним – остаточну ясність у це питання вніс для мене не преподобний Юстин, а смертельно хворий пес мого друга Володі. Втім, краще про все це розповісти по порядку.

У преподобного Юстина Поповича я прочитав слова, на які давно чекало моє серце: “Усе сукупне творіння Адам відчуває як своє тіло, як своє розширене єство, що живиться благодаттю, яка все об’єднує”.

Мова тут, як я розумію, про те, що світ органічний і цілісний і взаємопов’язаний в усіх своїх проявах, а найголовніше – нерозривно з’єднаний зі своїм Творцем через животворчу дію Його благодатних енергій. Людина ж у цьому світі займає виняткове положення, оскільки Бог вклав у неї початки усього створеного єства, зробивши її вінцем Свого творіння.

Адже вінець це не просто знак пошани, і не лише те, що на самісінькому верху. Це ще і те, що там, вгорі, як би збирає воєдино і скріплює собою все, що нижче. Таке значення слова “вінець” збереглося в будівельній термінології, де вінцями називають ряди колод у дерев’яному зрубі. А ще точніше воно використовувалося колись у бондарів – майстрів з виготовлення бочок. Там вінцем називався обруч, який насаджувався на дубові чи липові дощечки, збираючи їх воєдино, з набору заготівель перетворюючи на готовий виріб – бочку.

Так і людина виявилася вінцем творіння не лише в значенні максимальної слави створеного світу, але і от у цьому, якщо можна так висловитися – конструктивно-технічному сенсі. Саме тому людина, за словом Юстина Поповича: “Усе сукупне творіння відчуває як своє тіло, як своє єство, розширене до крайніх меж Всесвіту”.

Але це все – теорія. А от на ділі я побачив цю істину за наступних обставин.

Одного дня в мого друга співробітники санітарної служби підстрілили пса. Відстрілювали по місту пневматикою зі шприцами, ну і… приповз Жук на крильце і почав подихати. Вовці його стало шкода: навіть не те, що подихає хороший пес, а те – що… ну, буквально як собака подихає, у коридорі, поряд з черевиками. І він його узяв, поклав до себе на ліжко, обійняв. У пса дихання було рване, переривчасте. Вовка притиснув його до себе і почав повільно ритмічно дихати. Поступово, дихання собаки стало вирівнюватися, і через пару хвилин Жук дихав вже рівно, у тому ж ритмі, що і Вовка. А потім сталася зовсім дивна річ. Він зателефонував знайомій лікарці, і запитав: “Що треба робити в таких випадках?” Та сказала, що вона не ветеринар, а рентгенолог, через те що робити з такою собакою вона не знає. Але чула від когось, що треба дати собаці сире яйце упереміш з горілкою. Яєць у домі не виявилося. І Вовка влив у пса півстакана горілки з молоком. Жук покірно проковтнув це пійло. І… заснув. А уранці вже бігав по двору і ганяв кота.

Ось така, зовсім недуховна історія. Але для мене після неї якось усе остаточно встало на свої місця. І не в тому річ, що отруїли Жука, швидше за все, метанолом, а горілка зіграла роль антидоту. Просто, якщо вже людина здатна своїм диханням відновити дихання вмираючої собаки, значить, дійсно, світ навколо нас не чужий нам, не зовнішній. Він – частина нас самих, наше продовження, наше єство. А тварини і насправді брати наші менші. Яких ми вільні чи штовхнути чоботом, чи навіть пристрелити; або поділитися з ними життям, притиснувши вмираючого пса до своїх грудей.

Автор: Олександр Ткаченко