«Біля ніг Ісусових»

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

У грішників завжди так: доки хтось біснується, розриває ланцюги, що його зв’язують, люто здирає з себе одяг – усе нормально, усе йде, як слід, усе, як спрадавна було, – маніяк біснується, а ми, поважні громадяни, перебуваємо в доброму здоров’ї. На те він і біснуватий, щоб біснуватися. Але варто тільки цьому божевільному сісти біля ніг Спасителя одягненим «і при своєму розумі» (Лк. 8:35), як «поважні громадяни» жахаються. З чого б це? Чи не природніше було б порадіти за зціленого, та і за самих себе, – все-таки сусідство з непередбачуваним божевільним небезпечне. Але в нас, у грішних людей, усе навиворіт, тому від віку і донині слова благодаті, проповідь покаяння, диво милосердя викликають у пропащих душах таку ж крайню міру озлоблення на Господа і Христа Його, на пророків Бога Всевишнього, на праведників і сповідників, як у тих свідків дива, про яких писав євангеліст Лука в «Діяннях святих апостолів»: «Слухаючи це, вони розлютилися в серцях своїх і скреготали на нього зубами» (Діян. 7:54).

Так було завжди, у всі часи і у всякому місці: і в язичницькій Гадаринській країні, і в ортодоксальному юдейському Єрусалимі, де Сам Спаситель казав тим, кого Бог обрав Собі в народ: «Горе вам, що будуєте гробниці пророкам, яких повбивали батьки ваші: цим ви свідчите і схвалюєте діла батьків ваших, і погоджуєтеся з ними, бо ті повбивали пророків, ви ж будуєте їм гробниці» (Лк. 11:47,48). Отже і самі обрані виявилися не краще, не милосердніше, не добріше ганебних язичників Десятимістя. Мало того! Ці найганебніші язичники не вигнали Спасителя геть від меж своїх з ненавистю і прокляттями, а майже делікатно, як пише євангеліст, «весь народ краю Гадаринського просив Його відійти від них, бо їх охопив великий страх» (Лк. 8:37). Гадаринці не вигнали, а свої, рідні по крові і вірі, ті самі загиблі вівці «дому Ізраїлевого» (Мф. 10:6), не просто прогнали, але засудили на ганебну страту і передали в руки чужоземців для виконання злочинного вироку. І там, в Єрусалимі, у місті миру, ця мерзотна зрада сталася після дива, не порівнянного з жодним зціленням біснуватого: Христа вигнали з міста і народу в смерть відразу після воскресіння чотириденного мерця!

«У світі був, і світ через Нього постав, і світ Його не пізнав. До своїх прийшов, і свої Його не прийняли» (Ін. 1:10,11). Ось доля Сина Людського в роді і народі Своєму! Ось доля Сина Божого у світі, який Його «не пізнав»! Пропащій людині, що втратила природжену їй від самого створення чудову здатність знати свого Бога, споглядати Його духовними очима, тепер, після зради Адамової, важко, а то і просто неможливо самостійно увірувати в Того, Хто є самою причиною життя творіння. Біси все ще «вірують і тремтять» (Як. 2:19), тому і благають Сина Божого не мучити їх, а мешканці Гадаринського краю – тремтять, але вже не вірують, а жителі Єрусалиму і не тремтять і не вірують, але, сповнені злості, волають: «Розіпни, розіпни Його!» (Лк. 23:21). Є чому лютувати: «Сліпі прозрівають і криві ходять, прокажені очищаються і глухі чують, мертві воскресають і убогі благовістятьІ виправдалась премудрість від синів своїх» (Мф. 11:5,19).

Ці гіркі слова Сина Людського – і про нас з вами. Це ми, що заблукали в роздумах і міркуваннях людських, втратили здатність щирої віри, дитячої довіри до нашого Бога. Це ми, люди, страх Божий, що від створення світу природжений нашій душі і що є, по суті, не чим іншим, як благоговійною любов’ю, замінили тваринним жахом перед «грізним і невблаганним начальником», таким схожим на жах легіону бісів з сьогоднішнього Євангелія.

Перетворити цей тваринний жах у благоговійну любов сама грішна людина не в змозі. Так само як не в змозі нещасний біснуватий позбутися жорстокого бісівського насильства. Щоб людина могла набути можливості знову сісти біля ніг Ісусових одягненою «і при своєму розумі» (Лк. 8:35), має здійснитися диво, про яке оповідає нам сьогодні євангеліст Лука і про яке пише у своєму посланні в Ефес апостол Павло: «Бог, багатий милістю з великої Своєї любови, якою нас полюбив, і нас, мертвих за злочини, оживотворив із Христом, – благодаттю ви спасені, – і воскресив із Ним, і посадив на небесах у Христі Ісусі» (Еф. 2:4-6). Ми, грішники, врятовані не власними зусиллями, а, як пише апостол, благодаттю Божою!

Аби лише нам за довге наше життя на землі, наповнене пристрастями і біснуваннями, вдалося хоч би до завершення життєвих мандрів опинитися «біля ніг Ісусових», відкинувши, подібно до колишнього біснуватого, і біснування, і пристрасті свої! І тоді, ми віримо, і апостол нам у тому порукою, «Бог, багатий милістю», згадає нас на Небесах у Христі Ісусі, Господі нашому. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 23 неділя після П’ятидесятниці