Автомобіль і перлина

Здається, я зрозумів, чому навіть віруючі люди не припиняють грішити, хоча і знають, що це погано, небезпечно і багате для них найнеприємнішими наслідками. Причина тут досить проста, і зараз я її назву. Тільки, спочатку – розповім, чому я тепер практично не вживаю спиртні напої. Річ у тому, що я на п’ятому десятку, нарешті-таки, склав іспит на водійські права і купив собі машину. Тепер, от, не ходжу, а – їжджу. І отримую від цього колосальне задоволення. Ніколи не думав, що звичайне керування автомобіля здатне доставляти стільки радості. Коротше, з’явилося в мене в житті таке от простеньке щастя. І їздити нікуди поки що толком не доводилося – так, своїм селищем катаюся, дружину на роботу відвожу, дітей – у школу, у магазин зганяти там. Найбільше – у сусідній райцентр, тещу відвідати. От і вся їзда. Але фокус у тому, що за кермом я знову почуваю себе десятирічним хлопчиськом, якому на день народження подарували нову машинку.

І от, ця моя нова радість поставила мене перед несподіваним, і максимально жорстким вибором: або – отримуй задоволення від їзди автомобілем, або – від випивки. Оскільки ці заняття взаємно виключають одне одного. Перший час я ще не розумів, що це – кінець. Що тепер, навіть пляшку пива я розглядатиму, як хитрого і підступного ворога, що намагається позбавити мене можливості сісти за кермо. Потім – дійшло, що із двох задоволень віднині неминуче доведеться вибирати якесь одне.

Тепер навіть якщо нікуди їхати не потрібно, попереду – вільний вечір і друзі пропонують скоротати його за чарочкою, я все одно відмовляюся: мені приємніше усвідомлювати, що я в будь-який момент можу сісти за кермо, і кудись поїхати.

Випивши за кермо ніяк, хоч би і зовсім трохи прийняв. Навіть якщо надакуратно їхатимеш, і не дай Бог – хтось в’їде тобі на перехресті в лівий бік – все одно при розборі опинишся таким же винуватим, як і він. І – прощавай права. В усьому цьому я абсолютно упевнений, і не тішу себе ілюзіями, що, ніби, може обійдеться. От і доводиться стримувати себе.

І тут подумалося мені, що в нашому духовному житті відбувається щось дуже схоже: людина реально кається і перестає грішити лише коли набуває певної радості несумісної з гріхом. Радість, яка настільки їй дорога, що гріховні задоволення просто меркнуть перед нею. Адже Христос так прямо і каже: “Ще Царство Небесне подібне до купця, який шукає добрі перли, і, знайшовши одну коштовну перлину, іде й продає усе, що має, і купує її” (Мф. 13:45,46). А що це за радість? Це плоди Духа Святого: “Любов, радість, мир, довготерпіння, доброта, милосердя, віра, лагідність, стриманість” (Гал. 5:22,23). Якщо я набув цього щастя, то я щосили прагнутиму зберегти його, і не грішити навіть у дрібницях. Бо будь-який гріх тут же руйнує в мені мир і доброту, насаджуючи в душі зовсім інші плоди – дратівливість, образливість, тривогу, заздрість і неприязнь. Але… якщо я не припиняю грішити, це означає… Ох, невтішні висновки виходять. Але все таки треба договорювати такі речі до кінця. Хоч би для того, щоб розуміти – з чим справу маєш. Отже – якщо я не припиняю грішити, значить, немає в мені цих плодів Духа. Немає ні миру, ні радості, ні милосердя, ні довготерпіння. От і не боюся я втратити те, чого не маю. А найголовніше – немає в мені справжньої віри в те, що будь-який гріх неодмінно буде покараний. От у покарання від даїшника – так, вірю безумовно. Тому і не п’ю. А в покарання за гріх, виходить – не вірю… Такі от справи. Ні радості, ні страху…

Ну що ж, значить, потихеньку розгрібатимемо і цей завал у душі. Сподіваюся, часу на це Господь мені ще залишив.

Автор: Олександр Ткаченко