Свої Богові

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Що спільного між стражданнями жінки, що пожила і багато випробувала, і маленької дівчинки, яка толком ще і жити не починала? Що спільного між тією, яка «витратила на лікарів усе своє майно» (Лк. 8:43) і вже дванадцять років несе тяжкий хрест невиліковної хвороби, і тією, яка прожила на світі ті ж самі дванадцять років, тобто якраз стільки, скільки бідна хвора страждає на свою недугу? Вони такі різні, такі несхожі одна на одну: кровоточива галилеянка і дочка Іаїра. І тільки одне об’єднує їх: біль, страждання, смертність.

Не усі жінки, що живуть на землі, страждають такою недугою, як героїня сьогоднішнього євангельського оповідання. Не усі діти помирають, ледве доживши до дванадцяти років. Але усі ми уражені смертною виразкою гріха, яка і зводить кожного рано чи пізно в могилу, усі ми, створені Богом для Вічного Життя, для вічного блаженства, «разом стогнемо і мучимося донині», тому що і прабатьки наші, і самі ми, за апостольським словом, «замінили істину Божу неправдою і поклонялися, і служили тварі замість Творця» (Рим. 1:25). Наслідки цієї тривалої зради особливо жахають нас, коли обрушуються в усій своїй безжальній люті на безневинних, на дітей, що ще не встигли заскніти в гріху. Про себе самого майже кожен з нас готовий помислити словами розбійника розсудливого: «Ми засуджені справедливо, бо достойне за діла наші одержали» (Лк. 23:41). Але ось безневинні за що страждають?

Безневинні страждають за нас, грішників. Угледіти прямий причинно-наслідковий зв’язок між тим, що я учора збрехав, а сьогодні в автомобільній катастрофі загинув або був понівечений ні в чому не повинний малюк, надзвичайно важко. Для цього треба володіти дійсно живою і трепетною душею, з якої як би зідрана захисна оболонка, що оберігає її від дії зовнішніх подразників: чужого горя, чужого болю, чужого страждання.

Гріх посилює самопочуття, збільшує захисні властивості душі, робить жорстокою людину, робить її несприйнятливою до чужого болю. Покаяння зриває захист душі, оголяє його, повідомляє здатність сприймати не лише своє власне страждання, але і скорботу ближніх і далеких. Тому «любити» – означає насправді спів-чувати, спів-переживати, таким ось дивним чином жертвуючи собою, своїм спокоєм, своєю свободою, своєю безтурботністю і незалежністю. Для того, щоб бути здатним так жити, потрібно постаратися досягти такого стану, про який говорить у сьогоднішньому своєму Посланні апостол Павло: «Ви вже не чужі і не пришельці, а співгромадяни святим і свої Богові» (Еф. 2:19). Проте стати «своїми Богові» можна лише дозволивши Йому «здерти шкіру» з нашої душі, щоб повернути їй здатність чути не лише «горній ангелів політ», але і, що набагато важливіше, тихі сльози тих, хто поруч.

Що ж з нами робить наш Бог, Якого ми, грішні і боязкі чада Його, часом уявляємо собі жорстоким карателем або, у кращому разі, гордовитим надсвітовим Володарем? А ось що. Спаситель голою Своєю душею входить у скорботу світу, Він незахищеною своєю плоттю торкається печалі і страждання простих людей, Він відчуває, як біль якоїсь нікому не відомої кровоточивої жінки, можливо, останньої з усіх людей, останньої тому, що нечистої, недоторканної, парії, Він відчуває, як її біль стає Його болем. Тому і каже Він: «Хто доторкнувся до Мене?» (Лк. 8:45). Він каже так тому, що відчуває її страждання, як Своє.

І в той же час Господь йде в будинок юдейського вельможі, «начальника» (Мф. 9:18), як називає його євангеліст Матфей. До начальника синагоги Іаїра йде Той, «Який не дивиться на особи і не бере дарів» (Втор. 10:17), йде, щоб і цьому сильному світу цього подати благу звістку про прийдешнє загальне воскресіння. Бо навіщо воскресати з мертвих дванадцятирічній дівиці, якщо не пройде і восьми десятків років, як знову і вже назавжди замкнуться за нею ворота смертні?

Усі ми, старі і молоді, начальники і підлеглі, хворі і здорові, які «витратили усе своє майно і що «бенкетують блискуче», можемо стати «своїми Богові», якщо будемо готові, як і наш Господь, увійти до чужої біди, залучитися чужій скорботі, узяти на себе чужі проблеми і не устрашитися дотиком до «нечистих». Кожен з нас, хто встав на цей шлях, ризикує бути незрозумілим близькими друзями, як це сталося з апостолом Петром у сьогоднішньому євангельському епізоді. Кожен з нас може виявитися висміяним тими, заради кого готовий пожертвувати собою, як це сталося сьогодні в домі Іаїра. І нарешті, кожен, хто захотів стати «своїм Богові», має пам’ятати, що ця властивість, купується ціною Хреста, а не готові платити таку ціну просто «Царства Божого не успадкують» (1Кор. 6:9). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 24 неділя після П’ятидесятниці