Ніколи не кажіть «Розлучаюся!»

Велике щастя – мати сім’ю: дружину, чоловіка, дітей. І велике щастя – зберегти, не втратити усе це. Молитимемося, щоб вам ніколи не довелося пережити те, чому присвячена наша сьогоднішня бесіда: розлучення.

Можливо, хтось з вас у даний момент відчуває, що втомився від сімейних стосунків. Хтось переживає кризу і думає про себе: «Чи правильно я зробив свого часу, що одружився? Чи не помилилася я, вийшовши за нього заміж? І чому я вибрав (чи вибрала) саме цю людину, а не когось ще?» Але головне – ніколи не кажіть цього слова: «Розлучаюся!» Треба зробити усе можливе, щоб не дійти до цього. А я знаю безліч сімейних пар, які близькі до того, щоб вимовити слово «розлучення».

Нещодавно до мене прийшов молодий чоловік, одружений вже десять років, і сказав:

– Усе, я розлучаюся. Не можу більше!

– Що ж накоїла твоя дружина?

– Справа не в тому, що вона накоїла. Просто я втомився. Розумієте, мені набридло усе життя жити з однією і тією ж людиною! І я їй набрид. Просто зараз я набрався сміливості, щоб прийняти рішення і сказати про це вголос.

А в деяких випадках подружжя, вирішивши розлучитися і піти кожен своєю дорогою, кидають дітей.

Тиждень тому я зустрів у храмі молоду жінку, яка вже рік як намагалася врятувати свій шлюб. Я запитав її:

– Як справи?

Вона зрозуміла, що я маю на увазі, і відповіла:

– Все гаразд, отче.

– Ви разом?

– Так.

Вона узяла просфору і пішла.

А увечері я отримав від неї електронною поштою листа, в якому вона написала: «Отче, сьогодні вранці я не могла сказати вам правду. У храмі було багато народу, нас могли почути. Ми з чоловіком більше не живемо разом. Він кинув мене заради іншої. Ми розлучилися».

Велике щастя – створити сім’ю. Шлюб, сім’я – це дар Божий, це честь, зроблена тобі Господом. Покликання, що дароване Ним, насолоджуватися любов’ю і єдністю тіл, сердець, душ і характерів. Це великий дар від Бога.

Як же виходить, що люди, випробувавши таке щастя, доходять до розлучення? Дуже дивно. Чому чоловік і дружина не можуть прожити в цьому блаженстві до старості?

Вінчання триває зовсім недовго, лише сорок хвилин, максимум – година, залежно від того, як співає хор і читаються молитви. Але після вінчання таїнство шлюбу продовжує звершуватися, перетворюючись на життєвий досвід. Саме по собі вінчання в присутності священика і свідків – це далеко не все. Можна повінчатися, але не жити в справжньому шлюбі. Одружитися – і так і не дізнатися свою половінку до кінця. Спати в одному ліжку – але так і не зрозуміти, хто поряд з тобою. Буває, що один з подружжя помирає, а другий так і не дізнався, не зрозумів його звичок і характеру.

Якось я запитав одного чоловіка:

– Що з їжі любить твоя дружина?

– Та звідки мені знати!

– А де їй подобається гуляти?

– Гадки не маю.

Він увесь час сидить перед телевізором і не збирається заглядати в душу своєї дружини, хоча вони і живуть разом. А це те, чому необхідно вчитися. Буде важко, нелегко. Важко жити в шлюбі – усе життя з однією дружиною, з одним чоловіком. Це подвиг.

Один чоловік, зібравшись одружитися, за декілька місяців до весілля запитав мене:

– Скажіть, отче, після весілля я повинен буду завжди жити тільки з цією жінкою? До самої смерті?

А слід сказати, що він був досить дратівливим і гарячим.

Я відповів йому:

– Так, у шлюбі так.

– Це важко! – сказав він.

Так, важко. Але якщо здолати цю «трудність» правильно, то досягнеш великої насолоди і щастя. Знаю це на власному досвіді. Мене висвятили за годину. Таїнство завершилося, але насправді з тієї миті усе тільки почалося. Те, що одного прекрасного дня я став священиком, зовсім не означає, що я досяг досконалості. Бути священиком треба щодня. І ти твориш цей день – жертвами, боротьбою і працею. Це нелегко.

Люди часто бувають не готові до шлюбу.

Як сказала мені одна жінка:

– Я гадки не мала, що мені доведеться зіткнутися з такими речами. Я так втомлююся! У мене немає жодного особистого життя. Я зовсім не живу для себе! З дітьми постійні проблеми, грошей вічно бракує, увесь час хтось хворіє, один хоче того, другий – цього, а я не можу сісти і сказати: «Усе, сьогодні я вам не готуватиму, вас не вислуховуватиму, не хочу нікого бачити!» Я не можу так вчинити. Треба постійно сконцентровуватися, а це так стомлює! А якщо ще і чоловік мене не розуміє, я втомлююся ще більше.

Не треба дивуватися. Ти вийшла заміж не за ангела, а за людину, і те, що він не може задовольнити усі твої бажання, – абсолютно природно. Усі ми – проблемні. У тому числі і я. Якщо ви дізнаєтеся мене трохи краще і ми проводитимемо разом більше часу, я вас теж почну стомлювати. І ви мене трохи втомите.

Усі ми – люди, ніхто не може задовольнити наші потреби повністю. Якою б доброю, красивою і чудовою не була твоя дружина, вона – обмежене творіння, тобто має початок і кінець. А також нерви. І її психіка, її душевне влаштування відрізняються від твоїх. Ти одружився не на ангелові, а на людині. Сьогодні ти бачиш її такою, завтра – трохи іншою, а потім починаєш дивуватися: «Що відбувається? Чому так?» Бо ми так влаштовані.

Необхідно визнати свою потребу в співчутті і прощенні з боку іншої людини. «Полюби мене такою, яка я є, і я полюблю тебе таким, яким ти є». Твоя дружина – це не та жінка, з якою ти з’єднався в день вашого весілля. Щороку вона змінюється. Змінюється її зовнішність – обличчя, тіло, вага, зміняється і психіка. І ти, чоловік, також стаєш іншим.

Один мій друг, священик, через десять років сімейного життя сказав мені:

– Жінка, яка зараз поряд зі мною, відрізняється від тієї, з якою я познайомився тоді.

Людина постійно змінюється. Не треба сприймати це в негативному ключі – зміни можуть носити і позитивний характер. Ось, ти говориш, що втомилася від чоловіка. Від якого чоловіка ти втомилася? Від свого. Ти знаєш його? «Так, знаю». Ні, ти його не знаєш. У твого чоловіка в характері є багато такого, що він може тобі дати. Він не один і той самий увесь час. Чому він тобі набрид? Чому ти від нього втомилася? Бо сама закрилася від нього і не даєш йому можливості показати щось нове. Ми не одні і ті ж постійно. І ти не одна і та ж уранці і увечері.

Коли я був маленьким, моя мати вранці, пробудившись від сну, бувала дещо нервовою. Потім її настрій покращувався, але вдень вона почувала себе втомленою. Якщо ж ми збиралися на прогулянку, це була інша людина – радісна, оптимістична. А коли приходили гості, вона і раділа, і турбувалася, клопочучи по господарству. Якщо прасувала білизну – ставала дуже нервовою і забороняла мені говорити з нею. Але коли я хворів, вона усе мені прощала і була зовсім іншою. Якщо з батьком у них був мир і взаєморозуміння, мама була весела і спокійна. Але коли вони сварилися, усе було по-іншому.

Людина – як троянда, яка змінюється впродовж усього дня. Уранці, при світлі сонячних променів, вона одна, якщо йде дощ – друга, а коли в’яне – взагалі третя. Так само і люди. І якщо ти кажеш, що хочеш розлучитися, бо втомився від своєї «половинки», моя відповідь буде такою: ти не дізнався її до такої міри, щоб від неї втомитися. Бо у твоїй половинці є ще багато нового і незвіданого, і вона може поділитися усім цим з тобою. Ти просто її не знаєш.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)