Дерево

Неподалік від мого будинку в сильну грозу звалило дерево. Воно стояло на краю стежини, якою люди зазвичай ходили через сквер. І якраз десь на рівні плеча в ньому було здоровенне дупло. Люди, які йшли стежиною, чомусь сприймали його як урну, і кидали туди всяке сміття. І от пройшла гроза. Дерево зламало різким поривом вітру під самий корінь. Приїхали комунальні працівники, розпиляли його на чурбаки і відвезли комусь на дрова. А на землі біля стежини залишився лише вміст дупла – порожні пивні банки, фантики, обгортки від морозива, сигаретні пачки. Я дивився на цей мотлох, і думав про своє життя. Отримуємо ми його від Бога і батьків, ростемо потихеньку, як і дерево – спочатку маленький паросточок з кількома хисткими листочками. Потім – перетворюємося на незграбний саджанець-підліток, з тонким, але вже гнучким і міцним стволом. Потім, потихеньку набираємо силу, ростемо все вище, міцнішаємо. І раптом, на якомусь етапі нашого зростання з’являється в нас таке ось дупло. Вірніше, ще раніше душа починає гнити зсередини. Зовні все гаразд. А всередині – то одна нікчемна думка, то друга. Потім, глянеш до себе в душу – а ти вже увесь просочився цим брудом, роз’їв він усе нутро твоє. Ходиш по землі, ніби пристойна людина, красива, охайна, – ну як те дерево. А в душі вже порожньо. І гаразд би – просто порожньо. Там вже починає скупчуватися всяка погань – пристрасті, гріховні схильності, злі помисли. Не даремно ж сказано – святе місце порожнім не буває. І от, кидаєш, кидаєш у себе це гріховне сміття роками. І чуже сміття теж у собі збираєш, до купи. А дупло все більше і більше. А крона – пишна така, зелена. Шумить десь там, у небесах. Птахи на ній співають, вітерець шумить, листочки яскраві, квіти пахучі. Але все це – лише до хорошої грози, до першого серйозного шквалу. Бо всередині тебе давно вже порожнеча, що заповнена всякою мерзотою. А далі один шлях – на дрова, і в піч.

Автор: Олександр Ткаченко