Хто мій ближній

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Господи, хто мій ближній? Хто він, той, для якого я повинен жертвувати своїм часом, своїми грошима, своїм здоров’ям? Хто він, для якого я повинен забути про свої проблеми і законні інтереси і служити йому, як раб? Кого Ти, Преблагий Господи, повеліваєш мені любити, як самого себе? Невже чужоземця, невже того, чия мова, чия віра, чий навіть зовнішній вигляд радикально відрізняється від мого? Невже того, хто настільки чужий мені, що навіть святині мої, навіть храми мої для нього не святі? Невже того, для кого і сама віра моя – порожній звук? Невже мені любити його? А кого ж тоді ненавидіти?

Для християнина очевидно, що ненавидіти варто, мабуть, тільки одне – гріх, який насилує людину, але ніяк не саму людини, уражену гріхом. А що ж до любові, але ж Господь закликає нас любити не чужоземців. Полюбити, як самих себе, ми зобов’язані тих, хто створив нам милість, хто б вони не були: іновірці-самаряни або найближчі нам – наші батьки, наші діти.

Як це не дивно, любити далеких простіше, ніж ближніх. Це і зрозуміло: з далекими ми спілкуємося зрідка, далекі нечасто вимагають нашого душевного тепла, наших душевних сил, нашого часу. Тому і не складає великих труднощів для кожного з нас хоч раз на рік зібрати посилку для струджених і незаможних, де б вони не перебували. Так само загалом просто кинути декілька копійок тому, хто просить, особливо і не вдаючись до міркувань, проп’є або на хліб насущний витратить: його гріхи – його проблеми. Хоча, з іншого боку, назвати таке дійсно “літепле” ставлення до людини любов’ю, навряд чи в когось вийде.

Зовсім не такі наші стосунки з нашими близькими, тобто з тими людьми, які завжди поруч, з тими, які насправді “створили нам милість”, бо ніщо не зрівняється зі священним даром життя, яким нас нагородили батьки, бо ніщо, жодна інша радість не може зрівнятися з радістю материнства і батьківства, яку дарують нам наші діти. Здавалося б, споріднені і особливо близькоспоріднені стосунки дуже важко назвати літеплими або рівно-задушливими, тобто що залишають душу безтрепетною і спокійною. І проте якраз стосунки з найближчими, найріднішими людьми частенько дуже далекі від любовних.

Вже дуже давно, майже три тисячі років тому, пророк Михей гірко нарікав: “Бо син ганьбить батька, дочка повстає проти матері, невістка – проти свекрухи своєї; вороги людині – домашні її” (Мих. 7:6). Слова ці – гіркий докір роду людському. Вони були звернені до громадян Царства Ізраїльського, що жили, як було сказано, три тисячі років тому, але здається, що докір цей кинутий і нам. Тисячоліття минули, і ніщо не змінилося: як і раніше “вороги людині – домашні її”.

Навіть у тих окремих і щасливих випадках, коли дітям і батькам здається, що вони люблять один одного, навіть і тоді ця любов набуває дуже дивні форми. А усе тому, що любов’ю ми називаємо комплекс дуже невизначених станів, пов’язаних із задоволенням, радістю, душевним трепетом та іншими солодкими переживаннями. Виходячи з такого уявлення про любов, ми і осмілюємося казати, що любимо, наприклад, Бога, начисто забувши, що любов до Нього полягає в дуже простій справі: “Якщо любите Мене, то дотримуйтесь Моїх заповідей” (Ін. 14:15). Не кажи, що любиш, просто зроби, як Він велів. Те ж саме і з дітьми. Любити дитину зовсім не означає розчулюватися її лепету і сюсюкати з приводу і без. Любов до дитини – справа строга і тяжка, що вимагає від батьків жертви і самозабуття, жорсткості і наполегливості. Бо маленька людина рано чи пізно виросте, і їй доведеться жити в складному і жорстокому світі, і їй доведеться в усій повноті проявляти такі життєво необхідні риси, як упокорювання, терпіння, уміння лагідно переносити знегоди, одним словом – нести свій хрест. І якщо в процесі сімейного виховання дитина цьому не навчилася у своїх батьків, які начебто люблять її, – гріш ціна такої батьківської любові, якою б палкою вона не була.

Те ж відноситься і до любові дітей до батьків. Ми занадто часто забуваємо, що любов до батька і матері повинна за заповіддю Божою проявлятися передусім у шануванні старших, у беззастережному визнанні своїх батьків вищим моральним авторитетом, а не тільки турботою про їх здоров’я і матеріальне благополуччя. Легко любити батьків, але, Боже мій, як нелегко ставитися до них з благоговійною повагою!

Не навчившись правильно, по-християнськи любити найближчих своїх людей, навряд чи можна розраховувати на те, що нам вдасться полюбити людство, що нам вдасться, врешті-решт, полюбити Бога, тому що: “Хто каже: “Я люблю Бога”, а брата свого ненавидить, той говорить неправду: бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?” (1Ін. 4:20).

Багато чому можна навчитися в Церкві: посту і молитві, подвигу стриманості і цнотливості, але при цьому не можна забувати, що істинна, християнська любов до своїх рідних є початок всякої чесноти, тому що, за словом апостола Павла, хто “домашніх не піклується, той відрікся від віри і гірший за невірного” (1Тим. 5:8). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 25 неділя після П’ятидесятниці