Про вдячність Богові

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Перш ніж прийняти покаянну сповідь грішника священик каже йому такі слова: “Чадо! Христос невидимо стоїть перед тобою, приймаючи сповідь твою. Не соромся, не бійся і не приховуй будь-що від мене, але скажи усе, чим згрішив, не бентежачись, і приймеш залишення гріхів від Господа нашого Ісуса Христа. Ось і ікона Його перед нами: я ж тільки свідок”. Священик нагадує не лише тому, хто кається, але і самому собі про того, Хто насправді звершує таїнство покаяння, Хто насправді має владу, про яку каже пророк Ісая: “Тоді прийдіть – і розсудимо, – говорить Господь. Якщо будуть гріхи ваші, як багряне, – як сніг убілю; якщо будуть червоні, як пурпур, – як вовну убілю” (Іс. 1:18). І мирянинові, і священикові важливо пам’ятати, що творить чуда в Церкві лише один Бог. Хто кається і хто приймає покаяння, не повинні забувати, що ніхто з людей, ніхто з “князів” і “синів людських”, не може зробити грішника святим, не може “убілити” пролиту кров.

Але ми іноді думаємо, що найголовніше на сповіді – точно, без приховування, в усіх деталях розповісти про гріх. І це, звичайно, правильно. Але священик є присутнім на сповіді не лише як свідок покаяння, але і як свідок клятви, бо не менш важливим елементом сповіді, а можливо, і головним її елементом, є мужня рішучість сповідника залишити гріх, що виражена у формі своєрідної клятви: на знак того, що грішник постарається залишити пристрасть, що терзає його, він цілує Євангеліє і Хрест. Священик – свідок цієї клятви, той самий свідок, який і перед Богом Всевишнім свідчитиме про те, що це Його чадо з щирою рішучістю припадає до церковного таїнства, віруючи і сподіваючись на зцілення.

Будь-який грішник, який регулярно приходить на сповідь, знає, що день у день, з місяця в місяць, з року в рік йому доводиться каятися в одному і тому ж. Тому кожному з нас, коли ми сповідуємося, соромно і незручно у черговий раз давати Богові обіцянку залишити свій до смерті обридлий гріх. Незручно і соромно, бо глузливий голос ворога нашого спасіння, голос, який постійно звучить у нас у душі і здатен отруїти найсвятіші, найкращі хвилини нашого життя, цей голос своїми іронічними усмішками не дає нам повірити в диво очищення. Він вселяє нам зрадницьку і погибельну думку про марність зусиль, про безглуздя боротьби з гріхом. Йому, духу “заперечення і сумніву”, украй важливо, щоб ми спочатку розчарувалися в продуктивності наших зусиль у цій боротьбі, а потім – і в тому полягає його кінцева мета – розчарувалися б у Самому Богу, впали у відчай і, нарешті, загинули спочатку духовно, а потім і фізично.

Нам і справді незрозуміло, за що, власне, дякувати Богові? Яке таке диво з нами сталося? Ми що, очистилися від прокази або забули раптом, як це – ображатися на ближнього свого? Чи скорбота повсякденного буття стала сприйматися з тихою вдячною радістю? Ясно, що нічого такого з нами не сталося. Тоді за що ж дякувати Богові?

А те, що ми з усіма нашими гріхами досі живі, те, що Господь знову і знову продовжує наші дні і тим самим дає нам можливість змінитися, стати іншими, тобто покаятися, це що, ніби не рахується? А те, що незважаючи на єхидні аргументи демона-спокусника, який сам себе називає “здоровим глуздом”, тоді як насправді ім’я його “смуток і відчай”, те, що ми всоте приносимо на сповідь усі ті ж гріхи, але все-таки приносимо їх, а не відмовляємося від цього з видимості безнадійної справи, – хіба це не перемога над гріхом, над смутком, над відчаєм? Хіба це не вдячність Богові?

Десятеро прокажених, яких Господь, відповідно із законом, даним Мойсеєві на вершині Синаю (Лев. 14:1,2), послав показатися священикові, ці десятеро нещасних, які вже зжилися зі своєю страшною хворобою, видно, просто не помітили, що з ними сталося. Вони, подібно до нас, їх недбайливих нащадків, були упевнені, що зціляє від прокази священик, бо він знає як. Бо йому відомі різні таємні слова і особливі рухи тіла. Як мені казала одна мила жінка: “Священик у руках записочку потримає, ось Бог про неї і дізнається!” От, Богові-то без священика просто нікуди!

Так вони і йшли, ці десятеро, вже здорові, вже очищені, в Єрусалим, щоб виконати букву закону, забувши про дух його, ім’я якому Любов. І тільки один прибіг радісно до Ісуса, “гучним голосом прославляючи Бога” (Лк. 17:15).

Добра справа – бути вдячним людині: лікареві, священикові, просто другу своєму, який утішив, підбадьорив і підтримав у скрутну хвилину. Але, віддаючи вдячність ближньому, не забудемо і про Того, Хто цього ближнього нам послав. Не забудемо подякувати Господу нашому не лише жертвою на храм, не лише свічкою, поставленою до ікони, але передусім “серцем скрушеним та упокореним” і радісною душею. Адже це тільки на перший погляд здається, що скруха сердечна і радість душевна – дві речі неспільні. Не лише спільні, але і не здатні існувати одна без одної. Бо скруха без радості вироджується в тугу і смуток, а радість без скрухи сердечної перетворюється на оскаженіле безумство. І ось, коли ми в черговий раз після таїнства покаяння відійдемо від аналоя з Хрестом і Євангелієм, давайте спробуємо і зважимося – насправді зважимося! – відмовитися від свого гріха, від своєї пристрасті, від своєї згубної прихильності, якою б вона не була, відмовитися і таким чином подякувати Богові за те, що Він досі не втратив у нас віри і все ще сподівається на нашу зміну, на наше покаяння, на нашу любов у відповідь. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 29 неділя після П’ятидесятниці