Навчитися чути Бога

Фарисеї і саддукеї нового часу

Ніщо не нове під місяцем. Зокрема і євангельські сюжети, що повторюються. І життя без Бога і без віри теж не новина.

От, прийшов Христос до начальника синагоги і законник не упізнав Його, бо жив не Богом, а Законом. Не впізнав через те, що жив книгами, а не Богом.

От Христос приходить і до нас – і бачить майже те ж саме: і Своїх учнів, і хворих, і саддукеїв з фарисеями.

Хто ці фарисеї і саддукеї нового часу, і що для них Закон?

Фарисеї – це такі активісти, які хотіли вдихнути нове життя в змертвілий Закон. Саддукеї були сектою освічених людей, схожими на нашу церковну фронду, супротивну законникам. Знайомий набір.

Книжника і начальника синагоги можна зрозуміти. Він хотів як краще, але перегнув. Він не із зла не пошкодував хвору людину. Просто прагнення до абстрактного блага призвело його до абстрактного милосердя і абстрактного життя в Богу. А це у свою чергу породило байдужість до реальної людини і до реального болю.

У Євангелії говориться про те, що після Ісусових слів начальникові було соромно. Отже, він і сам відчував дискомфорт, і його серце було неспокійне. Книжники і священики вже давно здогадувалися про те, що Закон не досконалий, і намагалися його пом’якшити і оптимізувати. Але от, що з цього вийшло:

«В одній із синагог Він навчав у суботу. Там була жінка, що мала духа немочі років вісімнадцять: вона була скорчена і ніяк не могла випростатись. Ісус, побачивши її, покликав і сказав їй: жінко, ти звільнена від твоєї недуги. І поклав на неї руки; і вона зараз же випросталась і почала славити Бога. При цьому начальник синагоги, обурюючись, що Ісус зцілив її в суботу, сказав народові: є шість днів, в які дозволено робити; в ті і приходьте зцілятися, а не в день суботній. Господь сказав йому у відповідь: лицеміре, чи не відв’язує кожний з вас у суботу вола свого або осла від ясел і не веде напувати?» (Лк. 13:10-15).

Поверхи і шари Євангелія

Євангеліє глибоке як саме слово Боже. Чим людина старша і досвідченіша, тим багатограннішим воно їй здається. Шкода померти і не дізнатися всього, що в нього було вкладене.

А складається воно з богословських, наукових, естетичних і етичних доданків. Крім того, його сенси ієрархічні і діляться на горизонтальні поверхи, що починаються на землі і йдуть на небо.

Уривок Євангелія, в якому описується, як Христос зцілив паралізовану жінку в суботу, також багатошаровий. Принаймні, нам видно три прості шари: особовий, громадський і церковний.

Історичний і громадський шари розроблені досконально. Сенс конфлікту начальника синагоги і Ісуса простий. Христос вказує цьому книжникові на те, що за буквою Закону той не чує слова Божого. Омертвіння віри і заскнілість в обряді послужило причиною катастрофи народу Іудеї і руйнування Храму. Про це написано багато.

Трохи менше написано про те, що і наша Церква і народ наступили на ті ж граблі і зазнали не менший розгром.

Зовсім мало написане про те, що в основі таких потрясінь лежить втрата особистого відчуття присутності Божої. От на цьому ми і зупинимося: Особа-закон-Бог

Чи потрібний Богові договір

Ця євангельська подія в особовому вимірі визначається зіткненням Закону і Любові. Чи потрібні любові рамки і чи потрібна закону ця любов?

В основі конфлікту Ісуса і книжника лежить упевненість клірика в тому, що він – рівна особа в договорі з Богом. Раз народ і Бог домовилися на Синаї як “дві високі договірні сторони”, то обидві сторони повинні неухильно дотримувати цей договір, а в разі його порушення вимагати його точного виконання від обох сторін – будь то хоч Сам Господь Бог.

Тобто людина в безумстві вирішила, що цей договір потрібний Богові, і що Богу щось потрібне від людини, і тому людина може на чомусь наполягати перед Богом. Тоді як Договір з Богом – це не зобов’язання Бога, не предмет Його підлабузнювання перед людиною, а формула людського щастя, що дарована Богом з приплатою.

Начальник синагоги забороняє Богу творити диво! На основі договору, який люди відредагували в односторонньому порядку.

Здавалося б, яка справа нам до цієї древньої суперечки? Але ми бачимо, що дивним чином книжники, фарисеї і саддукеї нікуди не поділися і якось по новому розмножилися і в нас у країні і в Церкві.

І бачимо також, що відтоді людина залишилася колишньої високої думки особисто про себе. Бачимо також, що і сучасні християни не проти вбудовувати Бога у свої плани на правах виконавця. Приклади численні.

У Церкві є дві великі групи, що обертаються навколо закону і однаково божеволіють за ним. Ті, хто як древні фарисеї обожнюють його, і ті, хто як древні саддукеї сумніваються в ньому чи зовсім його заперечують. І ті, і другі схиблені на букві закону, прив’язані до нього, засліплені ним і не бачать його суті.

Наші борці з ІНН сміють радити і наказувати Богові, хто повинен врятуватися, а хто повинен загинути, на основі своїх вигадок. Вони за Бога вирішують і судять людей. Вони краще за Христа знають, хто гідний Його любові, а кого Господь має покарати.

Наші бабусі не відстають від них у ревнощах. Вони заради вигаданого благочестя грублять народу і женуть його геть з храму. З ними і чоловіки, які ще вчора хрестилися і замучили сімома правилами Стоголового Собору. З ними і вередливі парафіянки, сенс існування яких – скандалити не лише вдома, але і в церкві, і скрізь восторжествувати.

Пін-код на Небо

Ці наші люди нічим не кращі за щойно згаданого начальника синагоги. Вони упевнені, що Закон – це певний пін-код, яким Небо відкривається в обов’язковому порядку, і що цей код обов’язковий і для Бога, і для людей.

Цих неофітів ми всі знаємо. Мужики в чорних сорочках ростять бороди, тримають у руках чотки, читають книги про антихриста і моляться Богові-статуту. Це чисті фарисеї нашого часу.

Інша група формалістів – ліберальна фронда, на кшталт саддукеїв – освічених скептиків древньої Іудеї. Вони – уповільнене реформаторське повстання всередині Церкви. Їм терміново треба зруйнувати монополію кліру на таїнства, управління і майно Церквовне. Їм хочеться усуспільнити в Церкві усе. Їм здається, що завдяки вченості тільки вони вірно розуміють слова апостола Петра: «А ви – рід обраний, царствене священство, народ святий, люди відновлення» (1Пет. 2:9). Їм здається, що хитрі і пожадливі попи приватизували дари Божі і не дають народу, щоб наживатися на ажіотажі. І завдання фрондера – вирвати дари в кліру в дусі відомої пісні: «Доб’ємося ми звільнення власною рукою».

Цей рух за реформаторське право бути священством усьому народу нагадує відомий вираз: «Хто тут у царі крайній?». Вони забувають, що обранство – це не лише права, обов’язки, але і дар зверху. Особлива проблема в них з розумінням обов’язків обранців: в обов’язок царя входить не лише гуляння на балах, але і титанічна робота і відповідальність.

Ті і другі бажають добра, але доводять справу до абсурду. Неофіт, який прочитав двадцять книг, може мати певне знання, і помилково вважає, що знанням осягається Бог. Він у засліпленні не натхненного, не досвідченого, не доброго розуму наважується учити людей, Церкву і навіть Бога, що їм слід і коли робити. Але Бог пізнається не одним лише розумом, а поєднанням розуму, любові і практики. Все разом це називається мудрістю і дається по вірі.

Легко і утішно думати, що ти мудрий, а закон безглуздий, священики – лицеміри, а царство Боже – це те, що я про нього думаю. Легко учити народ тому, коли і як можна не слухати велінь закону. Але тут пастка. Одна справа, коли Христос вимагає скасування закону, судить начальника синагоги і зціляє жінку, а інша справа – ти і твої претензії. Але хто ти?

Тих людей, які виросли над законом, апостол Павло визначав за їх плодами: «Плід же духа є: любов, радість, мир, довготерпіння, доброта, милосердя, віра, лагідність, стриманість. На таких нема закону». Тобто ознака людини, звеличеної над законом заборон, – принесення плодів духа, що свідчить про перехід душі у сферу законів свободи.

Ти точно приніс ці плоди духа? Ти точно вільний у любові і живеш у Дусі Святому настільки, що можеш учити Церкву і правити її закони? Чи знаєш ти, що умовою правильного розуміння закону є життя в Богу? Ти живеш у Богу? А якщо ні, то потрібно бути акуратнішим із спадщиною Церкви.

Спочатку потрібно вирости

І ще одна пастка, що стосується самого Закону. Христос прийшов не скасовувати суть первинного договору з людьми, а доповнити його надбудовою любові.

«Не думайте, що Я прийшов порушити Закон або Пророків: не порушити прийшов Я, а виконати» (Мф. 5:17). Виконати – наповнити до кінця, у перекладі з церковнослов’янської.

Це означає, що Христос розуміє Закон як підніжжя любові. Він дає зрозуміти, що віруюча людина повинна вирости із Закону і піднятися над ним, а не просто прийти, викинути закон як вигадку попів. Вирости.

Ти точно виріс над законом, даним Божому народу самим Богом у Його одкровеннях? Адже Закон Церкви – це не плід розуму адміністраторів гори Афон. Це досвід життя в Богу тисяч святих людей, підкоригований соборним розумом і вселений Духом Святим.

Якщо законник не знає, що основа Закону – любов, і якщо неофіт не знає, що любов має береги і форми, як вода в глеку, і як будівля має фундамент, то про обох можна сказати, що вони не знають нічого.

Начальник синагоги, що не відає Бога, учить Христа Закону. Неосвічений неофіт учить Закону Церкву. Неофіт вимагає дива і не отримує. Він «тягне» Бога за бороду і дивується, що Бог не чує.

Фарисей забороняє диво, відсовує Бога вбік, диктує Йому свої умови, а диво все одно відбувається. Обоє вони зухвалі і грубі по відношенню до Бога, бо не знають Його.

«Але Він, обернувшись до них, заборонив їм і сказав: не знаєте, якого ви духу; бо Син Людський прийшов не губити душі людські, а спасати» (Лк. 9:55,56).

І фарисей, і саддукей апелюють до сенсу і почуття. Чий він, цей здоровий глузд? Мій, соборний або чийсь ще? Те ж саме і з почуттям.

А де гарантія, що моє особисте почуття об’єктивне? Де гарантія, що, керуючись своїм розумом і своїм почуттям, я не накою зла, більшого за те, яке збираюся запобігти?

Чи точно будь-яка домогосподарка, оспівана Леніним, може довіряти своїм почуттям, рулювати Церквою і вимагати собі певних послаблень і прав покерувати?

Чи точно церковні активісти можуть наполягати на буквальному виконанні закону – так, як вони його розуміють?

Чи точне те, що благочестивий профан може учити Бога, людей і Церкву тільки тому, що йому здається, що він знає, що таке благо? Але є університет, і є ПТУ. Ну, не учить ПТУ університет, від слова «зовсім». Хочемо ми того чи не хочемо, але світ ієрархічний. А наше місце в ньому і право на суд визначається мірою нашого духовного розвитку.

За зухвалістю йде катастрофа

Питання правильного сприйняття себе у світі – це питання сприйняття свого справжнього становища в божественній ієрархії світоустрою. Проблема в тому, що ми осмілюємося зайняти чуже місце чи взагалі скасувати цю ієрархію і виставити себе центром координат на тій основі, що ніби знаємо, що таке добро і що таке зло.

Ієрархічність розвитку духовності наочно відбита у формах існування молитви. Пам’ятаєте, як відрізняються молитви простих людей і праведників? Спершу це молитва словесна по книжках. Другий рівень – молитва розумна. А третя – вища – молитва безмовна, у дусі.

Цей вищий ступінь розвитку душі, за якого вона стає вільна від закону, не може бути досягнутий самообманом. І якщо ми не досягли цього заходу, то закон для нас – прекрасна милиця, а не перешкода.

Сенс зцілення Христом паралізованої жінки не лише в тому, що Бог хоче звернути увагу на те, що Закон – не бог, або що закон не обов’язковий і його можна порушувати за натхненням, від вітру в голові. І сенс не лише в тому, що окремі священики можуть служити не Отцю Небесному, а Богу-статуту чи Мамоні.

Сюжет про більше. Він про зухвалість і сліпоту, в яких людина раптом вирішує наказувати Богові і нав’язувати Йому свої правила життя. І не важливо, хто ти – митрополит, священик, матуся з немовлям, пенсіонер, офіцер, мільйонер, спонсор або інша значна особа. Зухвалістю може бути уражений кожен, хто не знає Бога і Його Церкву. За зухвалістю до Бога йде зухвалість до Церкви і людей, за зухвалістю йде катастрофа.

Зухвалість до Церкви – нав’язувати Церковній повноті своє незнання, свій нікчемний досвід життя в Богу під виглядом бажання добра. Зухвалість до Церкви – це практична частина зухвалості до Бога.

Навчитися чути Бога

Євангельський сюжет про зцілення скорченої жінки відносить нас до первинної причини конфлікту: гордості і зухвалості перед Богом, що йдуть від злочину Адамового. Людина, яка в безумстві вирішила, що вона обранець за визначенням, що вона дорівнює Богові тільки тому, що їй подобається так думати, буде неминуче викинута з Неба, з Єрусалиму, з Церкви.

Це місце Євангелія має нагадати нам про головне, чому ми повинні навчитися за час нашого земного життя: уміти чути Бога, жити з Ним і розуміти, що це уміння отримується справами віри: любов’ю, радістю, миром, довготерпінням, добротою, милосердям, вірою, лагідністю, стриманістю.

Христос не засуджує Закон і не принижує звання священиків, як можна помилково думати. Він також нічого не має проти Храму. Він просто відділяє ці поняття від тих, хто зазіхає на них як на власність.

– Лицеміре, чи не відв’язує кожний з вас у суботу вола свого або осла від ясел і не веде напувати? А цю дочку Авраамову, яку зв’язав сатана ось уже вісімнадцятий рік, чи не належало визволити від цих пут у день суботній? І коли Він говорив це, усі, що противилися Йому, засоромились; і всі люди раділи всім славним ділам Його. (Лк. 13:15-17)

Ми, читаючи це місце Писання, повинні разом з Христом віддати належне Закону – цьому вмістилищу одкровення і досвіду, бути шанобливими і ввічливими до Бога, Який наповнює цей Закон і є його сенсом, і не сміти виправдовувати зло законом. За словом Христовим, ми також повинні шанувати день Божий і творити протягом його справи Божі, а не свої, і пам’ятати, що творячи справи Господні, ми молимося: «Нехай буде воля Твоя», а не «воля моя».

У волі моїй може бути зло. Благо, саме по собі, без Бога, є гріх. Спекуляція на Законі є початок катастрофи і засудження перед Богом. Закон Божий не можна застосовувати без любові. Призначення Закону – множити любов і знищувати зло. Питання, підняте Христом у спорі з начальником синагоги, – не в оптимізації Закону, а в наповненні його божественною любов’ю.

Чи є в нас самих ця божественна любов, коли ми судимо або творимо Закон? Чи не чинив і я як той книжник, виправдовуючи свою байдужість до Бога і людей якимись мертвими правилами? Чи лицемірив я, хвалячись своїм необтяжливим милосердям, яке, як мені здавалося, надає мені право на зневагу Закону? Ось той особистий аспект заломлення цієї історії в собі самому, про який варто замислитися нам.

Після Ісусових слів начальнику було соромно. Отже, він і сам відчував дискомфорт, і його серце було не спокійним. Що коштувало начальникові синагоги виявити хоч краплю співчуття до цієї нещасної скорченої жінки, відчути до неї в серці жалість, піднятися духом і зрозуміти, що цей мандрівник Ісус у чомусь правий. Встати і сказати:

– Душа моя страждає разом з нею, а Твої слова розірвали мені серце. І мені її шкода. Живий Бог! Не угодні Богу страждання Його дочки. Закон – справа рук не людських, а Божих. А Бог, де хоче, перемагає єства чин. Закрию очі на закон людський і молитимуся Богові, нехай створить Він у день Свій, у суботу, справу Свою!

Не зміг. Не сказав. Не встав. Промовчав і розлютився.

Господи, нехай не буде того з нами!

Автор: священик Костянтин Камишанов

Усе по темі: 27 неділя після П’ятидесятниці