Чому з 10 прокажених Христу подякував лише один?

Антоній Сурожський сказав: «Невдячна людина не може бути щасливою». Як вдячність пов’язана з щастям?

Дуже просто. Існує кругообіг добра. І вдячність – це повернення добра, хай і в словах. Добру байдуже, в якому кошику його носять – грошовому, продуктовому чи словесному. Таким чином, добро нас зв’язує і дає можливість отримати щ-астя – частину один з одним. Головне мати частину з Богом. Це найвище щастя.

Чому ж ми часто буваємо невдячні один одному і Богові? І чому виявилися невдячні Христу ті дев’ять прокажених, яких Він зцілив: «І коли входив Він в одне село, зустріли Його десять чоловік прокажених, які зупинилися віддалік. І вони гучним голосом говорили: Ісусе, Наставнику, помилуй нас. Побачивши їх, Він сказав їм: підіть покажіться священикам. І коли вони йшли, очистилися. Один же з них, побачивши, що зцілився, повернувся, гучним голосом прославляючи Бога, і припав лицем до ніг Його, віддаючи Йому хвалу; і це був самарянин. Тоді Ісус сказав: чи не десять очистилися? Де ж дев’ять?» (Лк. 17:12-17)

За що дякувати Богові, якщо хвороба і здоров’я від Нього? Сам дав. Сам забрав. А ми повинні ще дякувати за ці болючі експерименти над нами? І в той же час, як це ні сумно, хвороба часто потрібна нам для протверезіння.

Якось по молодості читав прп. Амвросія Оптинського, натрапив на його слова про те, що хвороба є найпрекрасніший засіб, що наближає до Бога. Зніяковів і подумав: «Навіщо він, людина весела і вільна, проповідує Євангеліє в рабському вигляді? Чому наші подвижники увесь час говорять про якесь ниття перед Богом? Чому б їм не радіти? Адже святі стояли близько до джерела благодаті і, незважаючи на близькість до джерела блаженства, чомусь увесь час скаржилися і шукали привід зробити собі боляче і поплакатися.

А тепер бачу – вони були праві. Людина лукава настільки, що добротою її не візьмеш. У ситості і достатку майже всі нахабніють, доходять до омертвіння душі і вдаються від нудьги до різних капостей.

Зрозуміло, є Божі люди. Їх милість краще наближає до Бога, ніж скорбота. Але це Божі люди. Вони велика рідкість. І правий Амвросій Оптинський, кажучи про те, що хвороби чудово гамують і наближають до Бога. На жаль.

І от перед нами Євангеліє. А в ньому розповідь про зцілення десяти прокажених: «І коли входив Він в одне село, зустріли Його десять чоловік прокажених, які зупинилися віддалік. І вони гучним голосом говорили: Ісусе, Наставнику, помилуй нас. Побачивши їх, Він сказав їм: підіть покажіться священикам. І коли вони йшли, очистилися».

У всіх хворих була різна причина прокази. Ясна річ, що десять хворих прийняли здоров’я, не тому що їх духовний стан раптом виявився однаково високим, не за своїми заслугами, а за раптовою і незрозумілою милістю Божою.

Очевидно, що не богослов’я повернуло їм зір, не життя у Богу, а певний задум Бога, Якому було потрібне це раптове публічне диво для демонстрації якоїсь думки Ісуса Христа.

Хвороба, за словом Амвросія Оптинського, послужила їм добру службу. Вони, насправді, набули мирного і лагідного духу. А як же по іншому? Будеш буянити, так і хліба за норов ніхто не дасть і товариші приб’ють.

От, йдуть собі і чують: «Йде якийсь учитель». Стали вдалині як заразливі. Що Ісус каже – не чутно. А було б чутно, так не було б зрозуміло. Але розуміє народ, хвилюється і всі чогось просять собі. Раз дають, треба брати. Тому, не вдаючись до подробиць, закричали:

– Наставнику! Помилуй нас.

Нам байдуже: «Наставник, учитель благий, Ісус, Галілеянин, Господь, Христос і Бог». У нас усі це епітети одного і того ж явлення – Христа. А для древніх юдеїв не так. Учитель і Месія перебували один від одного, як небо від землі. Бог від Месії – ще далі.

І от убогі прокажені просять не Месію, не Бога, а якогось бродячого учителя: «Навчи нас. Утіш нас».

Він їм відповідає:

Підіть покажіться священикам.

Нам знову це незрозуміло. Навіщо Ісус відправляє їх до священиків. А все просто. Згідно із законом юдейським, людина, яка прийняла від Бога зцілення чи диво, мала явитись до священиків, щоб ті дали гарантію того, що диво чи милість були від Бога і людина дійсно очистилася від гріха. Отака атестація в професіоналів.

Але ж дива ще не було!!! А Він їх ВЖЕ посилає. Ситуація більш ніж дивна. Але ні. Вони послухалися і пішли. А що? Людина розумна, грамотна. Його народ слухає. За всяк випадок розумніший за нас. Наказав робити щось незрозуміле. Але нам-то, дурням, є сенс послухатися.

І послухалися. І по дорозі зцілилися всі. Незважаючи на рівень свого духовного розвитку. Зцілилися тільки тому, що набули навички упокорювання – уміння тримати мир і не вважати себе розумнішими за всіх, як це зазвичай у нас прийнято. У нас не так.

Бог каже через заповіді: не розпусничай, не кради, не заздри, не вбий, люби. Ні. Не слухаємо. І тому хворіємо. І, за словом Амвросієвим, батіг хвороби нам у допомогу.

Священик теж каже не робити. Все одно живемо по своєму. Окаянство, сліпота духовна, озлоблення – наша доля. Нам наймиліше робити все по своєму, наперекір Богові і людям.

Що робити Богу, коли ми самозабутньо прагнемо до прірви? Він посилає нам аварійне гальмо – хворобу. Уважно стежить за ходом справи і за результатами напоумлення посилає зцілення.

Здоров’я і хвороба від Бога і по гріхах. І будь-яка розумна людина знає, що здоров’я є плід трьох: Бога, лікаря і людини. І на вдячність заслуговують і Бог, і лікар.

І зцілені прокажені могли б про це і здогадатися, але не потрудилися подумати чи просто полінувалися. Як би то не було, дев’ять з них не повернулися подякувати Наставнику, і Христос свідчить, що і Богу вони також не дякували.

«Тоді Ісус сказав: чи не десять очистилися? Де ж дев’ять? Чому вони не повернулися віддати славу Богові, тільки іноплемінник цей?» (Лк. 17:17,18)

Ми розумніші. Знаємо, що лікарю дякувати треба. Але придивимося до його служіння пильніше.

Лікар, як і художник, і священик, і пророк – служіння натхненне. В успішному лікуванні частина – від працьовитості лікаря, від його знань, частина – від його чесності, частина – від його милосердя. А частина, причому велика, – від Бога. І за молитвами лікарів бувають чудеса.

Лікарі бувають ремісники, а бувають від Бога. Хороші лікарі знають – натхнення та інтуїція – це від Бога. І ми отримуємо зцілення і від Бога, і від лікаря. Тому нормальна людина, видужавши, дякує лікареві і Богові.

Але в нас дякувати лікареві справа зрозуміла – гроші, квіти, цукерки, вино чи інші дрібниці, якими захаращуємо оселю лікаря. А от дякувати Богові якось повторно.

Що Богу від нас потрібно? Не квіти ж з цукерками. Звичай велить йти в храм. Там ми зазвичай даємо Богові на чай кілька купюр. Можемо від щедрот купити свічку, перехреститися і піти додому з почуттям виконаного обов’язку.

Лікарям – коньяк, Богові – свічку. Домовився, на душі стало спокійніше. Неважливо, що в лікаря цього коньяку дівати нікуди. Неважливо, що Богу свічка не потрібна. Є певний етикет сам по собі. Так було і в древній Іудеї.

Пішли прокажені в храм. Зцілилися. Священикам показалися. А навіщо йти до лікаря? Все одно, усе зробив Бог, а цей Наставник тільки слово сказав. Подумаєш, робота! Переб’ється на вдячність. Нам і дати нічого. Йому нехай люди подадуть.

І Богу не подякували. А навіщо? Сам дав проказу. Сам узяв.

Та і чи на користь це зцілення? Ну, зцілилися. Можливо, для них це було ще гірше. У хворобі якось годувалися, а тепер треба думати, як хліб заробити працею.

Якщо в минулій історії з начальником синагоги і скорченою жінкою ми бачили, що клір заскнів у бездушності, то тепер, на цьому прикладі, ми бачимо, що не лише священики, але і народ прокис і застиг у законі.

Начальнику синагоги була байдужа хвора жінка. Хворим байдужий лікар і наставник. Усі вони байдужі один одному. Люди виявилися не пов’язані із собою подякою. Через них перестав проходити кругообіг добра. Добро делегували Богові. Собі залишили відкуп і небесний податок у вигляді десятини і маневрів усередині приписів закону.

Цей абстрактний закон дуже зручно виключив особу. Він для того, щоб не напружуватися душею, розв’язав особу, сенс і Бога. Цьому закону стала байдужа реальна людина. Закон вимкнув особисте спілкування людей між собою, засноване в Богу. Закон виключив участь людини в законі. Закон усунув простолюдина від спілкування з Богом. Закон привніс відчуження і розподіл. Джерелом закону став відкуп і жертви, що не вимагають участі душі і серця. Настав час катастрофічного розподілу.

Чудово сказав один старець:

– Смерть – це розподіл. Розподіл людей, що грішать. Розподіл усередині душі. Розподіл Бога і людини.

Іудея підійшла до такого ж смертельного розподілу і відчуження вся разом.

Подякувати Христу повернувся один чужоземець, якому закон не проштампував його мозки.

Він, як і будь-яка нормальна людина, подумав і ясно побачив, що зцілення сталося не лише тому, що так захотів Бог, але і тому, що Бог послухав цього Наставника. У цьому Учителеві є таємниця, завдяки якій Його слухає Бог і творить за словом Його таке, чого зроду не творилося серед людей – разове зцілення такої кількості людей, які ніяк цього не заслужили. Але якщо не заслужили, то яка причина дива? Навіщо ми знадобилися Богові? Що через це диво Він хотів сказати нам?

Куди було поспішати дев’ятьом, що очистилося? Усі вони безробітні. Ніхто на них не чекає. Нікому вони не потрібні. То чому б не повернутися і не дізнатися:

– А чому ми зцілилися? Адже це найважливіше питання. У хворобі і в житті воно було найголовнішим. Чому ж зараз це стало нецікавим?

Нам не варто дивуватися безглуздю цих людей. Адже і ми схильні до подібної сердечної глухоти. Нам теж здається, що наша скорбота випадкова. Жив-жив, раз – і за що мені це? Потім, хворів-хворів, раз і видужав. А чому, не ясно. Ну, можливо, Бог побачив, що я окаянний, і махнув на мене рукою, Йому набридло мене мучити. Він побачив, що толку від мене немає. Я нічого не розумію і тільки набираюся смутку і зла. Махне Бог рукою і відпустить мою окаянну голову на всі чотири сторони. Що ти робитимеш з таким бездушним дурнем?

Та і небезпечно запитувати Наставника про те, що зі мною було. І кожному відомо, що Він скаже, бо нам напевно це буде не до вподоби: не розпусничай, не пияч, не злися, не мстися, будь чесний і люби людей. Нудно. Дам пару гривень на свічку, відв’яжіться від мене, Сили небесні.

Іноплемінник, прийшовши до Христа, пав до Його ніг, славлячи Бога. Прекрасно. І лікареві честь віддав, і Бога прославив. Чудово.

«Один же з них, побачивши, що зцілився, повернувся, гучним голосом прославляючи Бога, і припав лицем до ніг Його, віддаючи Йому хвалу; і це був самарянин».

Помітимо, «гучним голосом» – це означає, усією своєю істотою без залишку він виплеснувся перед Богом. І вклонився – це означає визнав себе Його слугою, готовим працювати Господові. Перша частина – подібна до нашої сповіді. Друга – причастя. Людина прибрала всі бар’єри між душею, тілом і Богом. У цьому і був предмет віри.

І чує від Бога:

Встань, іди; віра твоя спасла тебе.

Так от, що спасає! Так от, у чому секрет цього зцілення. Так от у чому біда Ізраїлю – відсутність віри – реального бачення Бога і реального життя в Ньому.

У Бога немає часу. Наш час – ця властивість нашого простору і нашого існування.

У Бога Трійці вічно і передчасно відбувається принесення жертви Другою особою Трійці. Вічно відбувається реалізація задуму Божого і вічно народжується Бог-Син.

Так само вічна драматургія Євангелія. Іноплемінники прийняли естафету Сиону. Європейці, африканці, індійці і мільярди людей з усього світу – стали новим народом Божим, готовим слухати і служити Йому.

Але прокажені душею і невдячні віруючі нікуди не поділися. Разом із старим законом і вони увійшли до наших християнських церков, і для них сьогодні сповіщається Євангеліє про невдячність і віру, пов’язані єдиною подякою.

Для того, щоб краще зрозуміти сенс цієї події, треба подивитися, в який контекст оповідання вставлений уривок про зцілення прокажених, якими історіями оточена ця повість.

До випадку із зустрічі з цими нещасними людьми до Христа підходили учні і Він їм казав: «Пильнуйте за собою. Якщо ж согрішить проти тебе брат твій, докори йому; і коли покається, прости йому; і коли сім разів на день згрішить проти тебе і сім разів на день звернеться і скаже: каюсь, – прости йому. І сказали апостоли Господу: додай нам віри. Господь сказав: коли б ви мали віру, як зерно гірчичне, і сказали смоковниці цій: вирвись і пересадись у море, то вона послухала б васТак і ви, коли виконаєте все, що вам наказувалося, кажіть: ми раби нікчемні; бо зробили тільки те, що повинні були зробити» (Лк. 17:3-6,10).

Пізніше Христос скаже про Царство Небесне: «А як фарисеї запитали Його: коли прийде Царство Боже? – відповів їм: не прийде Царство Боже помітно, і не скажуть: ось, воно тут, або: он там. Бо Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17:20,21).

«Сказав також ученикам: прийдуть дні, коли бажатимете бачити хоч один з днів Сина Людського, та не побачите. І скажуть вам: ось тут, або: он там, – не ходіть і не ганяйтеся, бо, як блискавка, блиснувши від одного краю неба, світить до другого краю неба, так буде Син Людський у день Свій» (Лк. 17:22-24).

Отже, сполучаємо всі разом: Спостерігайте за собою, не майте в душі зла, не шукайте свого, а шукайте Божого, бо ви на те послані у світ, щоб служити Йому.

І відповідають учні – готові. Мотивуй нас баченням Тебе і Твоєю силою.

Віру просите? І Ісус показує, що таке віра і чим вона обумовлена.

Безумовно, віра є дар. Але не такий, як здоров’я, і не так дається, як даються світські милості.

Ісус на наочному прикладі показав, як більшість людей реагують на заклик Господній. Здоров’я – найдорожче, що може людина отримати від Бога. І учні побачили, що з цього вийшло. Вони побачили лише одного з десяти очищених, який кланявся і хвалив Бога, і який з очищенням разом прийняв і віру.

Дар віри особливий, взаємозв’язаний. Віра народжується від взаємодарування. Бог дарує Себе людині, а людина – Богу, як цей класичний приклад із зціленим чужоземцем.

І знову, і знову євангельські історії обертаються навколо одного і того ж – феномену віри. Від притчі в притчу йдеться про віру, як про життя в Богу, як повернення до життя в Раю. Віра – це така форма нашого життя, коли увесь його сенс наповнений Богом і усе його прагнення спрямоване до Раю.

Зцілений чужоземець прийняв віру. А навіщо вона нам? Де моя віра?

Про свою віру можна судити по тому, що вважаємо для себе важливим. Де скарб ваш, там буде і серце ваше.

У що ми віримо, якщо скарб нашого серця – це здоров’я, турботи, робота, думки про гроші, спори, телесміття, проблеми далеких країн, всяка нісенітниця, що не має відношенні ні до Бога, ні до Раю. От, поставлять зараз мене на Страшний суд, і що всі побачать у душі моїй придатного для царства Божого? Нічого. Так у що ти вірив? Ти шукав здоров’я тілу і не помітив, як лепрою вкрилася душа.

І не страшно. І не дивно. І нормально. Усе розумію, але змінюватися не буду. І Богу місця в душі не давав і не дам. Це і є проказа душі.

Ми – не глядачі Євангелія. У Бога немає часу. У Ньому минуле і майбутнє разом. І ми в Його очах не просто глядачі цієї історії. У режимі реального часу з нами відбувається відбір Малого стада, придатного для життя в Раю. Нам усе відкрито. Нам усе пояснили.

От проказа – наші смертні гріхи. От люди просили Наставника дати їм напоумлення, а Він дав їм здоров’я. От один з десяти повернувся і Бог похвалив його і ДАРУВАВ повне позбавлення від смерті. Не лише врятував тіло від смерті, але врятував від неї його душу.

А ми всі стоїмо і мовчимо. Але наш час, не час Божий. У нашому часі Наставник може піти, життя закінчиться. І ми так само, як ті невдячні юдеї, не увійдемо до спілкування з Богом, не припадемо до Нього, не подякуємо Йому і не побачимо Його обличчя, не почуємо Його голосу і просто зникнемо, як ті щойно згадані слухняні і не вдячні юдеї.

Але навіщо нам жити без Бога, коли з Богом краще? Навіщо не пропустити крізь своє серце потік блага і не взяти участь у взаємному даруванні блага? Ми бережемо душу від протягу любові до Бога і людей? Але сказано: «Згадайте жінку Лотову. Хто почне зберігати душу свою, той погубить її; а хто погубить її, той оживить її» (Лк. 17:32,33).

Антоній Сурожський правий. Невдячний не може мати частини з Богом, бо відмовляється з’єднатися з Богом і людьми за принципом Трійці, в Якій там усі живуть жертвою один до одного. Невдячна людина відкидає цим свою подобу Господові і прирікає себе на смерть поза Богом.

Людина ж, яка живе в Богу, дякує усьому і завжди: і небу, і землі, не висушується хворобою і хвалить здоров’я, бо знає про те, що Бог розумніший і добріший і Сам краще знає, що нам і коли треба. Така людина все довіряє Богові. І така довіра – є подвиг віри і запорука здоров’я, необхідні для життя в Раю.

Цей урок Христовий показує, як пов’язане здоров’я, подяка і віра, і як вони обумовлюють одне одного. На практиці ця наука звучить просто:

– Слава Богу за все!

Маючи в думці такий настрій, людина ніколи не втратить Бога за жодних спокус. А при позбавленні від скорботи, хвороб і напастей, вона завжди знатиме, що їй робити, і не помилиться, як зниклі юдеї.

Навчи нас Господи бачити Тебе завжди і скрізь. Дай нам таку віру, щоб ми могли бачити Тебе в усі дні життя нашого, сповнюватися від цього бачення Твоїм духом і завжди дякувати Тобі в цьому віці і віці майбутньому.

Автор: священик Костянтин Камишанов

Усе по темі: 29 неділя після П’ятидесятниці