Розділення мов

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

На зорі людської історії, коли після великого потопу нащадки праведного Ноя розселилися по всій землі, спало їм на думку гордовите і цілком безумне міркування – поставити самим собі пам’ятник: «І сказали вони: збудуємо собі місто і вежу, висотою до небес, і зробимо собі ім’я, перш ніж розсіємося по лицю всієї землі» (Бут. 11:4). У цьому пристрасному бажанні зробити собі ім’я ясно проявилася уся богоборча суть тих, хто зовсім ще нещодавно – лише покоління тому – був чудесно врятований милосердям Божим від згубних вод потопу. Врятований не унаслідок їх власних примарних достоїнств, а через глибоке і всеохоплююче упокорювання праведника Ноя, «проповідника правди» (2Пет. 2:5), який «ходив перед Богом» (Бут. 6:9), тобто усе своє довге життя усі справи свої і вчинки здійснював, узгодившись з благою волею Всевишнього.

Нащадки Ноєві, замість того щоб слідувати шляхами його, відхилилися в гордий спротив Творцеві, занурилися в суєтну метушню і, «пізнавши Бога, не прославили Його як Бога і не подякували, а заметушилися в своїх мудруваннях, і затьмарилося нерозумне їхнє серце; називаючи себе мудрими, збожеволіли і славу нетлінного Бога змінили на подобу образу тлінної людини, і птахів, і чотириногих, і гадів, – тому й віддав їх Бог у похотях сердець їхніх у нечистоту» (Рим. 1:21-24). А щоб зупинити задумане ними творення храму самим собі, Господь змішав мови їх, «так щоб один не розумів мови іншого» (Бут. 11:7).

З тих давніх часів рід людський розділяється всякий раз, коли всупереч заповіданому «шукає свого», а не правди Божої, дбає про тимчасове, забувши про вічне, і, заметушившись «в своїх мудруваннях», прямо нехтує голосом Божим, що марно кличе його на бенкет віри. Так, одного вихор пристрастей відносить «оглянути землю», другого – випробовувати «п’ять пар волів» (Лк. 14:19), третій захоплюється радісним клопотом медового місяця. Віднині – що спільного між ними? Що робить їх єдиним народом Божим? Як примирити непорівнянну різницю їх інтересів? Як ним, що говорять доки однією мовою, зрозуміти один одного, коли те, що могло б об’єднати їх, – радісна вечеря Господня – знехтувана і відкинута кожним з них для справ приватних і особистих? Залишається звести пам’ятник минулій єдності – вежу, що досягає небес: дивіться, нащадки, і тремтіть, бо ми були великим народом! Так, були колись… а нині відмовилися від високого покликання свого, бо тут пристрасті земні, звичні, тут плід, приємний для очей і жаданий (Бут. 3:6). «Древній змій» (Бут. 3:1) від створення світу не відрізняється різноманітністю спокусливих пропозицій, адже і ми з вами не дуже вередливі: їмо, що дають!

Дійсно великим народ стає зовсім не тоді, коли об’єднується в гонитві за матеріальним процвітанням, коли предметом його національної гордості стають горезвісні «п’ять пар волів» або неосяжні простори землі, яку довіку не обскакаєш і не оглянеш, – усе це не що інше, як те саме ідолослужіння, за яке, за словом апостольським, «гнів Божий іде на синів противлення» (Кол. 3:6). Ці «сини противлення» тікають від заклику Господнього, що наздоганяє їх, як колись тікав Адам, що згрішив, «від лиця Господа Бога між деревами раю» (Бут. 3:8), тікають, хто тішачись «своєю» землею, хто гордуючи «своїми» волами, хто зачаровуючись втіхами шлюбу. Тікають вони, по суті, від єдності в Богу до розділення в гріху. Тікають від благого ярма Христового (див. Мф. 11:30) до духовної шизофренії гріховної свободи.

Чи не тому і ми, народ Божий, так часто не розуміємо один одного, що хоч і числимося формально єдиними в нашому покликанні на вечерю Господню, проте понад усе стурбовані хто волами своїми, хто – землею, а хто – одруженням? Чи не тому нам так важко молитися разом, що кожного з нас тягне у свій бік власний інтерес, а спільного в нас залишилося лише бажання зробити собі ім’я, тобто бажання здаватися, а не бути чадами Христовими?

А тим часом, варто тільки нам забути про приватні свої інтереси, варто тільки зібратися в ім’я Христове, залишивши за порогом храму і землю, і волів, і метушню житейську, як станеться найголовніше диво Церкви Христової – Свята Євхаристія, та сама Вечеря Господня, на яку з року в рік, день у день кличе нас наш Спаситель. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 28 неділя після П’ятидесятниці