Ти ніколи не програєш, якщо будеш собою

Кожен правий по-своєму

Ми не знаємо абсолютної істини ні про що в цьому житті. І коли зрозуміємо це, то заспокоїмося. От, наприклад, чоловік і дружина: вони постійно сваряться, і коли вислуховуєш дружину (особливо якщо вона при цьому плаче), то виходить, що правда на її боці. А якщо послухати чоловіка – то правий він. А якщо ще і дітей послухати, то і вони праві.

Як зрозуміти, хто ж у результаті правий? Авва Дорофій учить, що абсолютно правих і винуватих у цьому житті немає: кожен правий по-своєму. Бо кожен дивиться на проблему під своїм кутом, зі свого боку. Жінка чутлива, вона страждає по-одному. Але і чоловік травмувався, тільки по-другому. А їх діти – жертви сімейного конфлікту. У цьому житті не існує абсолютної істини, через яку варто сваритися і рвати на собі сорочку. Тому будемо поблажливими і покірливими, і таким чином сильно досягнемо успіху в духовному житті.

Розповім невелику притчу. В одне село, де жили одні сліпі, якось зайшов слон. Подія розбурхала усіх мешканців села, і найголовніший у них кликнув до себе п’ять мудрих селян і сказав їм: «Йдіть і дізнайтеся, хто це до нас завітав».

Один пішов, схопив слона за ногу і вигукнув: «Я зрозумів! Це стовп, який рухається». Другий, що опинився біля слона під черевом, помацав його і сказав першому: «Що ти таке верзеш! Це величезна бочка до нас прикотилася!» Третій схопив слона за вуха і прийняв їх за величезне листя, четвертий намацав хобот і сказав: «Це шланг, поливатимемо їм наше поле!»

Повернувшись, кожен з них повідомив начальству те, що зрозумів. Хто ж був правий? Кожен по-своєму – і в той же час жоден. Усі поторкали, помацали, висловили свою думку – але істина була іншою, і її так ніхто і не дізнався.

Не вдавати із себе святих

Зверніть увагу, я зараз говорю про стосунки між людьми, не про догмати віри.

Якщо ми зрозуміємо це, то сильно досягнемо успіху в духовному житті. І почувши, як хтось щось таке каже, скажемо: нехай, значить, на те є свої причини, людина так відчуває. І продовжимо спокійно йти життям вперед. І не треба вдавати із себе святих. Визнаємо просту істину: я – такий же, як усі, зі своїми промахами і слабкостями. Не займатимемося показухою. Адже про деяких так і кажуть: «Він вдає із себе святого».

А якщо визнати реальність такою, якою вона є, то легко зрозуміти: як мені іноді хочеться їсти, пити, обжиратися і тому подібне, так і в інших можуть виникати такі ж бажання. Усі ми люди.

Одного разу, коли я був на Афоні, один ігумен сказав мені, що його духовний отець – найкращий. «І знаєш, чому я його так люблю? Не тому, що сповідуюся в нього. А тому, що він не вдає із себе святого. Одного разу, коли ми з ним були в Афінах, повз нас проїхала на машині дуже красива дівчина. І мій духівник, якого я вважав святим, сказав: «Ох, ну що ж за спокуси відбуваються в Афінах! Яка красива дівчина!» Я сказав йому: «Отче, невже і ти можеш спокуситися красою дівчини?» А він відповів: «Усі можуть, і я можу».

І в цей момент мій духівник високо піднявся в моїх очах. Чому? Бо не став прикидатися несхожим на мене, піднесеним, небесним жителем. Він немов сказав мені: «Дитя моє, я веду духовну боротьбу разом з тобою. Як ти – так і я». І я дуже полюбив його, бо побачив: він – не облудник, а справжня, правдива, істинно упокорена людина.

Ти ніколи не програєш, якщо будеш собою, справжнім. І я людина, і я помилявся, і я захоплювався тим і тим. Хто наважиться ткнути в мене пальцем, або, за словами Господніми, кинути камінь (Ін. 8:7)? Хто з нас безгрішний? Хіба ти не коїш те ж, що і я? Але це нелегко визнати. Ми дуже строгі судді, якщо йдеться про інших, а засудити себе нам важко.

Одна жінка ходила до мене на сповідь сім років. При цьому вона розповідала про свої колишні гріхи поступово, не відразу. І ось, після семи років, коли усе вже було розказано, я запитав її:

– Чому ти не сповідувалася в усьому відразу, а робила це впродовж семи років?

– Я перевіряла, чи не станете ви мене викривати. Я покаялася спочатку в одному – і «експеримент» вдався. Потім у другому, і тільки потім наважилася розповісти про третє.

Сім років ця жінка перевіряла, чи буду я викривати її і сварити. І чим більше вона переконувалася в тому, що я не засуджую її вчинків, тим більше відкривала переді мною свою душу.

Що скажуть люди

Отже, не прикидатимемося святими, раз ми ними не є. Свята людина говорить не пишномовними, а дуже простими словами. Вона – одна з багатьох, і тому відчуває себе разом з усіма. Згадайте: адже Ісус Христос їв і пив з грішниками. Тому вони і приходили до Нього і відкривали Йому свої серця. А ми боїмося відкритися. Дружина боїться чоловіка, чоловік – дружини, і вони не розкривають один перед одним свою душу.

«Якщо я розповім це своїй половинці, він (чи вона) все одно не зрозуміє і уявить по-своєму», – думає кожен. Бо ми бачимо навколо тільки хибні образи. Тому, якщо постаратися бути справжнім, бути самим собою і поблажливо ставитися до помилок оточення, це буде великий прогрес у духовному житті. Тоді інша людина зможе до тебе наблизитися, розкритися перед тобою, почуваючи себе спокійно у твоєму товаристві.

І ще одна ознака духовного успіху – коли людину не хвилює думка оточення. Коли їй байдуже, що про неї скажуть. Мені здається, ця проблема – головна для нас, церковних людей. Що інші про мене подумають? Просто мука якась. Адже передбачається, що, опинившись у Церкві, ми перестанемо думати про те, що скаже про нас світ, і почнемо думати про те, що про нас скаже Бог. Але ні: і вдень, і вночі ми терзаємо себе думками з приводу думки оточення. Це єдине, що нас хвилює. Я був просто уражений, коли став замислюватися про це.

Одного разу до мене на сповідь прийшов чоловік із серйозною особистою проблемою. Коли він розповів про неї своїм батькам, перше, що він почув від них, було: «Як тобі не соромно! Ти ганьбиш усю нашу сім’ю! Як ми будемо людям в очі дивитися!» Більше вони йому нічого не сказали.

– Отче, – звернувся він до мене, – я жалію, що взагалі їм про це розповів. Мені і так було дуже важко з ними поділитися, я ледве наважився, хоча вони завжди казали: «Говори нам усе, поділися усім, адже ми – твоя сім’я, ми любимо тебе, ми стільки років у Церкві». Я гадав, вони і правда досягли успіху в духовному плані. Але виявилося усе навпаки. Коли мені виповнилися тридцять два роки, вони почали постійно казати мені: «Чому ти не одружуєшся? Чому не одружуєшся? Через тебе усі сміятимуться над нами». Хіба тільки це засвоїв мій батько, пробувши в Церкві стільки років?

Невже ми живемо виключно тим, що скажуть про нас інші люди? У такому разі це «відкидає» нас далеко назад. А от святих абсолютно не цікавить думка оточення. А ми усі думаємо: «Що ж люди про нас скажуть?» Та нехай кажуть, що хочуть.

Залиш у спокої людей у цьому світі. Їм все одно немає жодного діла до тебе, вони тебе не люблять, тільки обговорюють. Дивитимемося тільки за собою, своєю душею. Намагатимемося підтримувати і зміцнювати стосунки з близькими людьми. Це і допомагає досягнути успіху в духовному житті.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)