Чому гинуть безневинні немовлята?

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Страшаться «князі народів» (Мф. 20:25), від Ірода до Пилата, від Каяфи до Великого Інквізитора, страшаться і жахаються Царства Христового! Яку ж біду, яку загрозу побачили для себе сильні світу цього в цьому слабкому Немовляті, Якого «зігрівало дихання вола», а захистити, окрім лагідної Матері та немічного старця, було просто нікому? Чим міг погрожувати їм, всемогутнім, убогий Проповідник покаяння, Який не мав «де голови прихилити» (Мф. 8:20), і Царство Якого, як Він Сам казав, «не від світу цього» (Ін. 18:36)? Чого вони так хвилюються? І чому суєтний клопіт ці незмінно відгукуються річками крові?

Тому і жахаються, що «шукають свого» і приймають свідоцтво своєї слави «від людей» (Ін. 5:41), а всяку, навіть уявну, загрозу такій славі сприймають як замах на власну гідність, на власну честь і саме життя!

Якою такою «секретною зброєю» озброєна Церква, що для боротьби з нею повстає ціле пекло, а для того, щоб винищити одне слабке Немовля, у Віфлеєм посилаються армійські підрозділи? Бо щоб виконати злочинний наказ Ірода і відразу знищити чотирнадцять тисяч немовлят у місті і його околицях, насправді потрібно навіть декілька полків – ціла дивізія!

Тому і висувають армії проти немовлят, що бояться їх, слабких і беззахисних. Тому і воюють від початків проти Церкви, що страшаться правди, бо той, кому вони служать і за кого трудяться, – «неправдомовець і батько неправди» (Ін. 8:44). А наша «секретна зброя» завжди одна й та сама: слово Боже, легке, як подих вітерцю, але яке в той же час «живе і дійове, та гостріше від усякого меча двосічного: воно проникає до розділення душі й духу, суглобів і мізків, і судить помисли й наміри сердечні. І немає створіння, схованого від Нього, але все оголене і відкрите перед очима Його: Йому дамо звіт» (Євр. 4:12,13).

Підсумовуючи Своє земне життя, Сам Син Людський із сумом і скорботою пізніше скаже про Себе: «Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю; не мир прийшов Я принести, а меч» (Мф. 10:34). І скаже Він це, зовсім не виблискуючи грізно очима, але, повторю, скорботно і сумно поглядаючи на світ, що лежить у гріху, «бо Син Людський прийшов не губити душі людські, а спасати» (Лк. 9:56).

Але підступні нащадки пропащого Адама, увесь рід наш «перелюбний і грішний», подібно до свого лукавого прабатька з легкістю незвичайною перекладають свою провину на Бога. Як вигнаний з раю відмовився колись визнати свою провину: «Жінка, яку Ти мені дав» (Бут. 1:12), – так і ми готові докорити Творцеві за те, що світ, створений Ним, надто вже жорстокий і незатишний. Так і ми постійно пред’являємо Богові рахунок за усіх безневинно убитих немовлят, самим своїм питанням «за що?» виводячи себе з-під удару.

Якщо вже навіть ми, православні, примудряємося на сповіді так побудувати своє покаяння, що в результаті Богові просто нема за що нас і прощати, бо ми самі своїм самовиправданням себе «простили і розрішили», якщо вже навіть ми такі, чого запитувати з решти світу, чого дивуватися його постійному богоборству, що поєднується з вражаючою здатністю наполегливо шукати причини своїх бід не у своїй душі, а в інших людях?

З давніх часів, щойно заходить розмова про нашу країну, всякий раз чуємо одне і те ж скорботне: «Крадуть». Хто краде? Хтось. Ясно, що не я, не ти, не він. Але хтось неодмінно краде. А тим часом, коли говориш таке, мимоволі виправдовуєш себе в усіх інших гріхах, грішках, жалюгідних пристрастях, бо які вже такі мої недоліки можна поставити поряд з тим жахливим розгулом гріха, який бачимо навколо себе?

Тому Немовля Христос і тікає в Єгипет, тому і «Рахиль плаче за дітьми своїми» (Мф. 2:18), що дорослі їх одноплемінники не каються, а шукають винуватих. Від віку і донині буде «голос в Рамі чути, плач і ридання та голосіння велике», і не лише в Рамі, але і по всьому світу, якщо усі ми разом і кожен окремо не зрозуміємо нарешті, що в страждань безневинних немовлят є тільки одна причина – наш власний гріх. Нехай же усім нам, православним християнам, стане одного разу ясно те, що відкрив Господь Своєму апостолові, коли сказав йому: «Сила Моя виявляється в немочі» (2Кор. 12:9), хай і нам відкриється колись ця велика істина, що перемагають зрештою не озброєні до зубів легіони, а «серце скорботне і смиренне», яким Бог «не погордує» (див. Пс. 50:19). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя після Різдва