Християнин у зоні ризику

Робимо вдих – і згадуємо Христа

Давайте жити церковним життям. Ходити на літургію, за можливостями постити, молитися уранці і увечері і весь день думати про Бога. Нехай кожен вдих буде нам нагадуванням про Творця. «Всяке дихання нехай хвалить Господа». Робимо вдих – і згадуємо Христа. І коли чуємо биття свого серця. Адже воно стукає, даючи життя усьому організму – життя, яке ми прийняли від Христа.

Якщо так жити, то з часом, по Божій благодаті, душа перетвориться на молитовні чотки. У вас чотки? Коли вони нові лежать у коробочці, їх вузлики тверді, бо ними ще ніхто не користувався. Але якщо їх постійно перебирати, то, вбираючи в себе піт наших рук разом із сльозами, тривогами і болем, вони стають м’якими, і – справжніми. Вони наповнюються змістом, у них з’являється сенс. І кожен вузлик нагадує про ті чи інші переживання, почуття, які наповнювали душу під час молитви.

Це вже інші чотки – не ті, які були куплені в монастирі або прийняті як подарунок. Вони ввібрали в себе наше життя – з усіма стражданнями і муками, через які довелося пройти.

Так і в Церкві. Відповіді на усі нерозуміння і питання приходять поступово і з часом вбираються в серце. Відразу усе пізнати не вийде. В юності в мене постійно з’являлися питання, на які мені хотілося якнайскоріше отримати відповідь. Я запитував, але мені казали, що я ще маленький і доки все одно не зрозумію цього.

І дійсно, ми не в змозі вмістити в себе те, що доки перевищує можливості нашого сприйняття, можливості нашого серця, наші сили. Прийде час – і усе зрозуміємо. Тоді, на щастя, я зустрів одного богослова, який у відповідь на мої питання сказав:

– Не поспішай! Які твої роки! Тобі шістнадцять – ти ще дуже молодий. Ось виповниться двадцять, двадцять п’ять, тридцять – подорослішаєш і поступово на усе отримаєш відповідь.

Наближаємося до святості

У Церкві розуміння приходить поступово. Скільки в середньому живе людина? З кожним роком, набираючись досвіду і переживаючи різні почуття, ми наближаємося до духовної зрілості – святості. Мине час – і ти перетворишся на бойову фортецю, чиї стіни почорніли від диму і вогню військового часу.

Проте трапляється, що людина так і залишається в Церкві новачком, хоча ходить сюди вже багато років. Тому що річ не в тому, як довго ми називаємо себе християнами. Важливе інше: чи вдається упродовж цих п’яти, десяти або двадцяти років удосконалюватися духовно. Інакше час минає, а нічого не змінюється. Як казав старець Паїсій, маючи на увазі подібні випадки: коли колеса крутяться вхолосту, за відсутності руху, їх робота марна.

У житті іноді відбуваються дуже дивні речі, і гарантій спасіння немає. Хтось приходить до Бога, переживши якусь трагедію або небезпеку, бурю, шторм. А хтось, досягнувши тихої гавані і фактично вже набувши спасіння, раптом зазнає кораблетрощі і йде на дно. Ви колись думали про це? Мені така думка спадає на думку під час читання Євангелія або деяких житій. І тоді я розумію, що в цьому житті ні в чому не можна бути упевненими до кінця. Гарантій спасіння не існує.

Наприклад, блудний син, мешкаючи в тихій гавані – домі свого Батька, – ледь не загинув. Йому знадобилося покинути цю гавань і зануритися в бурхливе море гріхів, життєвої скорботи і терзань, щоб духовно відродитися і врятуватися, повернувшись до Батька. А його старший брат, не покидаючи Отчого дому і перебуваючи в чеснотах, так і не відчув Отчої любові, не зрозумів, що Батько – це Батько.

А преподобна Марія Єгипетська? Дивний приклад! Вона була такою грішницею, що важко уявити. Пам’ятайте, в її житії говориться, як вона спокушала величезну кількість людей? Тобто вона грішила не через бажання заробити грошей, а просто тому, що їй подобалася розпуста. Вона отримувала від нього задоволення, розпуста була для неї способом життя. І тоді, побачивши її вчинки, не могло бути сумніву в тому, що вона вже загинула і спасіння для неї неможливе. Ця жінка тонула в морі гріха. Та все ж – врятувалася, усвідомивши свій гріх і покаявшись.

Земне життя преподобної Марії до її розкаяння – страшний приклад для нас. І читаючи її житіє, починаєш усвідомлювати те, про що я говорив спочатку: у цьому житті немає жодних гарантій спасіння. І Церква таких гарантій теж не дає.

Усе пропало, але я закликаю Господа

Тут не можна бути самовпевненими. Не можна думати, що ми забезпечили собі спасіння і місце в раю. Є грішники, які покаялися із сльозами і навернулися до Бога. Коли такий грішник, дійшовши до повного непотребства і усвідомивши усю глибину свого падіння, починає закликати Бога із словами: «Господи, я – нікчемність, тільки Ти можеш мене врятувати», – він неймовірно близький до свого спасіння (якщо вже не врятований). Спасінням у такому разі є звернення до Христа при повному відчаї, розчаруванні у своєму житті, яке сприймається відвертим провалом. Так, усе пропало, але я закликаю Господа, і Він рятує мене.

Бог рятує тих, хто завжди поряд з Ним; рятує святих і праведників, які ніколи не ухилялися зі шляху істинного і з дитячих років любили Його усім серцем. Але і тих, хто закликає Його з пучини гріха, потопаючи у своєму окаянстві, Він теж рятує. І ви не уявляєте, що відчуває така людина – грішна, хвора тілесно і духовно, – коли, досягнувши самого дна у своєму падінні, вона збирає останні сили і звертається до Бога.

Марія Єгипетська, вирушаючи в Єрусалим, думала провадити розпусний спосіб життя впродовж усієї подорожі. «Дорога буде довгою, – казала вона. – Я встигну спокусити усіх чоловіків на своєму шляху!» І при цьому в неї була відвага вклонитися святиням Єрусалиму – Хресту, Гробу Господньому.

Але що сталося в храму Воскресіння? Побачивши поряд з входом ікону Пресвятої Богородиці, Марія немов заціпеніла. Вона фізично не могла увійти всередину, щоб вклонитися Животворчому Хресту. Усі увійшли, а вона – ні. І тоді жінка почала молитися Пресвятій Богородиці, усвідомлюючи і покірливо приймаючи свою гріховність. Вона не стала казати: «Нічого, мені і так непогано!» Ні. У неї було упокорювання грішника. Упокорювання, якого так часто бракує нам, хорошим і праведним, лицемірам і фарисеям, які постійно шукають самовиправдання.

Приголомшливо! Ми, церковні люди, схожі на пофарбовані труни – на вигляд красиві, а усередині повні кісток і смороду. Але ж Господь дивиться не на зовнішність. Він дивиться на те, що усередині.

Преподобна Марія в одну мить зібрала усі свої душевні сили і змолилася: «Пресвята Богородиця, удостой мене вклонитися Хресту Сина Твого, і я повністю зміню своє життя!» І додержала обіцянку. Пообіцяла – і виконала. Кинула усе і пішла в Йорданську пустелю. І сімнадцять років жила там одна, відлюдником, живлячись бідно і жодного разу навіть не поглянувши в бік вогнів залишеного нею міста.

Адже диявол-спокусник постійно нагадував їй про те зло, в якому вона перебувала стільки років. Яких тільки помислів і спогадів не підкидав їй він! «Ну обернися, дочко моя! Подивися на місто хоч здалека! Згадай, як ти жила раніше! Як можна усе забути? Пам’ятаєш, скільки насолод ти відчувала, як багато приємного було в твоєму житті? Ще учора в цей час ти блаженствувала і веселилася, а що тепер? Одна, у пустелі – що тобі тут треба? Чого ти домагаєшся цими молитвами? Кого шукаєш?»

Марія Єгипетська сімнадцять років жила в гріху розпусти, і ще сімнадцять років їй знадобилося для того, щоб остаточно перемогти усі плотські спокуси. У молитві вона падала ниць, обличчям у пісок, щоб не забувати: людина – це порох і попіл. Вона благала Господа про милість, і Він зглянувся над нею, врятував і прославив.

Грішники стають християнами

У пустелі преподобна Марія схуднула так, що, дивлячись на її зображення, можна навіть злякатися – жодної краси, нічого жіночого, шкіра та кістки. Від минулої привабливості не залишилося і сліду – як і від гріховного минулого. На тілі у святої проступали ребра, але душу живив Святий Дух. Тому зараз ми і шануємо Марію Єгипетську як преподобну, тоді як її сучасники, серед яких напевно були і доброчесні християни, думали, що цій розпусній жінці вже не судилося врятуватися і їй місце в пеклі. В усякому разі, я б у той час міркував саме так.

Живучи в одному кварталі з блудницею, бачачи її щодня, я б так і говорив, що моя сусідка – велика грішниця, яка вже точно не врятується. А зараз ця грішниця – преподобна Марія Єгипетська, яку прославляє Церква і чия пам’ять святкується Великим постом.

І я особисто був свідком чудес, які за її молитвами відбувалися з людьми, які страждали від злих помислів і плотських пристрастей. Один священик якось порадив такому нещасному помолитися преподобній Марії. А поряд стояла людина, одержима бісом. І ось, коли ім’я святої було вимовлене вголос, ця людина (насправді не вона, звичайно, а злий дух, що сидів у ній) крикнула священикові: «Не кажи це ім’я! Не кажи! Не клич її, не клич! Вона печеться!» Так преподобна Марія, що сама колись горіла вогнем спокус і пристрастей у розпусті і ласолюбстві, сьогодні обпалює святим вогнем демона-спокусника і звільняє людей.

Дивні речі відбуваються в Церкві. Грішники стають християнами. Погані люди починають випромінювати світло. А ми, «вірні» чада Христові, що слухають благочестиві радіопередачі і упевнені в тому, що перебуваємо з Богом, – чи не перебуваємо в небезпеці? Чи не ризикуємо втратити спасіння, втративши зв’язок з Богом? Адже саме це відбувається зараз, коли ми упевнені в тому, що в нас усе гаразд. «Ми – хороші! Ми не як грішники. Тобто, звичайно, усі люди в чомусь грішні, але ми, принаймні, не такі погані. Не настільки».

І якщо в голові з’явилися такі думки, значить, ми вже в зоні ризику. І жодних гарантій у нас немає. Ні в чому не можна бути упевненими. Розбійник з хреста був першим, хто відчинив ворота Раю. Приголомшливо! І ключем стали його слова: «Пригадай мене, Господи!» Ці слова розкрили перед ним Рай. А коли цього розбійника вели на розп’яття, багато хто напевно думав: «Нещасний! Бідна його мати! Яке страшне життя! Він крав, вбивав. Розбійник! Пропаща людина».

І ось цей чоловік, якого люди вже ні в що не ставили, який і сам себе вже ні в що не ставив, в останню мить звертається до Бога і приймає від Нього рятівне слово. Змінившись в одну мить, він став першим мешканцем Раю. Ви колись думали про це?

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)