Я-то хороший, а він – ні!

У житті трапляються дивні речі. Роки, відпущені нам Богом на землі, дуже важливі. У них прихована величезна таємниця. У всіх нас є призначення. Перед кожним стоїть унікальна мета, і, втративши цю мету, ми втрачаємо і все інше.

Не існує жодних гарантій. Тому деякі святі і порівнюють християнина з канатохідцем. У дитинстві я бачив у цирку таких акробатів. Вони обережно йдуть по канату до протилежної стіни. Одно невірний рух – і ти летиш вниз.

Так, звичайно є страхувальна сітка, але одного разу я бачив, як канатоходець не утримався, і це було так страшно, що глядачі в жаху закричали.

Так і в Церкві. Ми всі ходимо по канату, і треба бути дуже уважними, бо це небезпечне заняття. Так, відчуття польоту і легкості прекрасне, але необхідно дійти до кінцевої точки, щоб опинитися в безпеці.

Деякі атеїсти в результаті звертаються до Бога. І заблукалі, змучені, заплутані у своїх теоріях і думках, тепер вони з Христом. А багато християн, що виросли в Церкві, з легкістю забувають про Нього і йдуть. Але колись для них здавалося, що вони люблять Христа.

Життя – це море. І життя в Церкві – теж море. Ось чому, молячись Пресвятій Богородиці, ми називаємо Її «Пристановище в житейському плаванні». «Радуйся, Пристановище в житейському плаванні!» (з акафісту Пресвятій Богородиці – прим. переклад.)

Усі ми шукаємо тиху гавань, куди можна направити свій корабель у житейському морі. Усім нам потрібен причал, бо, поки якір не кинутий, не можна бути упевненим у своєму спасінні.

Під час Великого посту навіть співається така молитва: «Перепливши половину моря стриманості, ми знайдемо рятівну пристань. Удостой нас, Людинолюбче, побачити і день славного Твого воскресіння» (молитва в суботу 4-ої седмиці Великого посту – прим. переклад.)

Ми постимо, а потім куштуємо багаті страви – але не земну, а небесну їжу, Тіло і Кров воскреслого Ісуса, Переможця смерті. Переможця будь-якої негоди, будь-якого страху і невпевненості. Дай допливти нам, Боже!

Перепливти море стриманості. Що означають ці слова? Ми не упевнені в тому, що допливемо, не потонемо. Тому не слід думати, що це зовсім неважко і з нами усе буде гаразд. Ні. Ми входимо у відкрите море – і тепер потрібно бути дуже уважними. У боротьбі з хвилями потрібні розсудливість, стриманість, тверезіння. Пливемо акуратно і пильнуємо, бо невідомо, звідки з’явиться небезпека.

Ні, не треба тривожитися і тим більше панікувати. Важливо просто стежити за тим, щоб праця не була марною. Будемо як херувими, яких зображують з множиною очей, – внизу, вгорі, спереду, ззаду. Будемо такими ж палкими, вогняними херувимами, уважно оглядаючи свій шлях. А самовпевненість може призвести до трощі корабля і його краху, після чого прийдуть жаль і скорбота.

Одна людина, що багато разів бувала на Афоні, якось сказала: «І що толку в тому, що я їжджу туди так часто? Моє життя все одно не змінюється!» Але ж найголовніше – це внутрішні зміни. Інакше найпрекрасніші речі, які відбуваються з нами і повинні б сприяти спасінню, можуть призвести до корабельної трощі. Тиха гавань може виявитися місцем розчарування і катастрофи.

Як кажуть старці Афона про тих, хто приїжджає на Афон і при цьому не отримує для себе жодної духовної користі: «Шкода, даремно витратив гроші на квиток!» Їздиш туди-сюди, а що толку? Чи є зміни? Ось що важливе. Добре бути церковною людиною, але потрібно жити так, як хоче Бог, а не заспокоювати себе словами: «Все одно я хороший».

Ми, християни, несемо величезну відповідальність, проповідуючи Євангеліє. Але лише одиниці з нас є християнами на ділі, носячи в серці Христа. А більшість тільки називаються, будучи не такими, якими слід було б бути. Ми не даємо людям уявлення про тиху гавань – Христа. Про увагу, міркування, тверезіння, пильність. Люди дивляться на нас – таких благочестивих і ідеальних – і не бачать розкритих обіймів, не бачать, що в Церкві може врятуватися кожен, що усі ми – брати. І що навіть якщо ти, брат, сьогодні грішний, то знай: учора я був таким же, навіть гірше. Але Бог допоміг мені, привів до Себе, і тебе Він приведе до Себе так само, бо може усе. Чи говоримо ми такі слова? Треба обов’язково давати людям надію, а не займатися самовиправданням і самонавіюванням про власне спасіння.

Св. Ісаак Сирин розповідає про ворога нашого спасіння страшні речі. Диявол постійно воює з нами – найрізноманітнішими способами. По-перше, він не дає людям стати християнами. Не дає їм змінити своє життя.

Він хоче, щоб ми продовжували жити так, як живемо зараз. Ненавидимо когось – нехай ненавидимо і далі. Не знаємо Бога – хай і далі Його не знаємо. Диявол не хоче, щоб людина вийшла з мороку, духовної сліпоти, злості, ненависті і пристрастей. Він хоче, щоб ми завжди залишалися там.

А якщо все-таки вдається вирватися і попрямувати до Бога, то диявол робить усе, щоб людина не продовжила йти вірним шляхом. «Ага, зараз ти втік від мене, – каже він. – Але нічого, ми ще зустрінемося. Я обов’язково з’являюся на наступному перехресті твого християнського життя. Думаєш, від мене так легко втекти? Так легко перетворитися з грішника в християнина? Ні-і, я не залишу тебе в спокої до самого кінця! Підкидатиму тобі труднощі, проблеми, розчарування – щоб врешті-решт ти сказав: «Не можу більше! Християнином мені так і не стати. Це дуже важко. Все одно нічого не міняється. Прийшов у церкву раз, другий, третій – а усе як і раніше…»»

Ось звідки з’являється розчарування, смуток, бажання повернутися до колишнього життя. Але якщо здолати цю спокусу і продовжити боротьбу за те, щоб жити по-християнськи, то ворог і тут не заспокоїться. Св. Ісаак Сирин каже, що в такому випадку диявол намагається відібрати результат нашої духовної боротьби. Це вже третій етап його війни з людиною, що таїть у собі велику небезпеку.

Ворог вже не перешкоджає духовному життю, але намагається осквернити, а потім і знищити те, що придбано на цьому шляху. Він вселяє марнославство і самовпевненість: «Ти-то хороший, а ось він – ні!»

Відбувається постійне самозаспокоєння, і людина починає думати: «Слава Богу, я хороший. Інші – не такі. У нашому домі я – єдиний християнин! Адже ніхто із сусідів не молиться, а я молюся. Ніхто не ходить у церкву неділями, а я ходжу. Ніхто не постить, ні в кого немає такої прекрасної сім’ї з чудовими дітьми, як у мене». Хіба ми не думаємо так? Так, добре, якщо усе це дійсно має місце, але треба жити таким життям без марнославства, яке робить усі наші старання марними. Твори, але пам’ятай, що марнославство, гордовитість і гординя руйнують усе, що ти робиш.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)