На ручки до Бога, у найбезпечніше місце на світі

Апостол заповідав нам радіти, невпинно молитися. А як тут радіти, коли тобі дадуть у руки книжку, від якої стає погано, моторошно і хочеться кудись сховатися? Зі мною була така історія, коли мені дали книжку «Митарства Феодори».

Мені було 14 років, спати я не міг, бо ця історія може збентежити і найстійкішу людину. Вона розповідає про те, що відбувається з людиною за гробом. За гробом! Тобто це стосується кожного з нас, абсолютно кожна людина помре, нічого з цим не зробиш. Нас хвилює, як же воно там буде, що відбуватиметься? Тому ця книга дуже популярна, ви її можете знайти в будь-якій церковній крамниці. Але не кваптеся її читати.

А якщо будете, послухайте, що я скажу про цю книгу. Друзі мої, є книги, які треба уміти правильно читати, щоб вони вам не пошкодили.

Про що цей текст? «Митарства Феодори» – це один з сюжетів, який увійшов до книги «Житіє преподобного Василія Нового», написану його учнем Григорієм.

Дуже важливо, коли ви читаєте якийсь текст, навіть церковний, ставити собі прості питання: хто це написав, для кого написав, коли це було, що ми знаємо про цей текст?

Це абсолютно природні питання, без яких ви рано чи пізно станете об’єктом маніпуляцій. Цим неуцтвом користуються безсовісні люди, які під формою провіщення, шанування ікон іноді просто створюють секти і запудрюють мозки чесним людям.

Відповідаю на питання відносно цього тексту. Коли він був написаний? Він був написаний у XI столітті, коли створювалася ціла серія подібних текстів, присвячених посмертним подорожам і апокаліптичним сподіванням. Річ у тім, що Візантію, як і Західну Європу, у той час уразила справжня епідемія очікування кінця світу – про це багато написано, це відомий науковий факт. Добігало перше тисячоліття після Різдва Христового, люди, природно, чекали, що закінчується термін перебування людства на цій землі, треба покаятися і чекати Спасителя. Народні сподівання викликали до життя величезну кількість таких текстів. Зокрема і текст, написаний Григорієм Мніхом, учнем Василія Нового.

Хто ця людина – Григорій Мніх, чи можемо ми довіряти йому? Велике питання, бо учені відносять цей текст до розряду апокрифів. Апокриф – текст, написаний не людиною з числа святих, авторитету яких ми можемо довіряти, а тим, хто називає себе учнем.

Григорій Мніх передає певні видіння про посмертну долю вдови, рабині, яка розповідає, що вона пережила після своєї кончини. Наводиться дуже детальний опис самого процесу вмирання, митарств, відвідування пекла. Описується 21 митарство, хоча в різних текстах це число варіюється, як і самі митарства. Якщо ви уважно читатимете, ви побачите, що текст по-справжньому середньовічний. Він передає світовідчуття людей станового суспільства.

Наприклад, до гріхів тієї ж Феодори, яка була рабинею, застосовуються абсолютно інші мірки. З приводу митарства 17-го – перелюбу вона вступає в суперечку з нечистими духами і каже: «Для мене це гріх не страшний, бо я рабиня». А рабині були не вінчані в шлюбі. І біси з нею погоджуються.

У тексті є багато прикмет того часу. Демонів вона бачить у вигляді ефіопів, тобто африканців, людей чорної раси. Зараз це виглядає дещо неполіткоректно. Чому демони мають бути неграми? А коли негри помирають, вони кого бачать, яких саме бісів?

Але річ не в цьому, а в тому, що цей текст треба правильно читати. Повторюся, це апокриф – текст, що має, можливо, якийсь педагогічний зміст, але явно не віроповчальний. Тому треба бути з ним обережним. Я знаю багато людей, в яких була багатомісячна депресія після читання описаних там жахів пекла, пригод, лякалок і страшилок, які пережила Феодора за найдрібніші гріхи. Їй бракувало її чеснот, тому постійно приходив її духовний отець, преподобний Василій Новий, щоб відплатити нечистим духам за її гріхи.

Для кого був написаний цей твір? Для людей тієї епохи. Ми трохи інакше себе відчуваємо в цьому світі, і та мова нам сьогодні незрозуміла.

Текст був адресований головним чином людям неписьменним, які не вміли читати, інакше мислили, інакше сприймали реальність. Для того, щоб впливати на їх устої, іноді абсолютно дикі, потрібні були такі грубі, пластичні, жахливі образи, що вражали уяву.

Саме в ту епоху з’являються зображення Страшного суду. До речі, якісь моменти саме з цього апокрифа потрапили в розпис західної стіни староруських храмів, де описується Страшний суд. Але найголовніший ключ до подібної літератури – це те, що ми маємо справу з міфологічним мисленням, з образами.

Коли ми маємо справу з подібною літературою, виникає питання про реальність описаного. Той світ, в який ми потрапляємо після нашої кончини, може бути переданий тільки за допомогою образів.

Мова образів може різнитися від епохи до епохи, від народності до народності, тому до подібних текстів треба ставитися простіше. Спокійно, не лякайтеся. Бо Господь не є бог жаху, тваринного страху. Господь – Бог радості.

Найголовніше, що нам треба знати про нашу кончину, про кончину наших близьких – що ми, вивалюючись з цього світу, потрапляємо на ручки до Бога, а це найбезпечніше місце на світі. Господь нам не хоче зла, Він Бог доброти і милосердя, тому Він шукає, як нас врятувати, як нам допомогти. І вже в жодному разі не мучитиме, якщо наше серце залишиться до кінця вірним шляху доброти, ніжності і милосердя.

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)