Світло в темряві світить

Христос учить народ, Джеймс Тіссо

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

З тих самих пір, коли владний Голос Божий покликав творіння з небуття, з тієї миті, як почався Час, творчим Божим Словом у безживний морок було внесене Світло. Таким чином, життя, буття, все те, що “через Нього сталось” (Ін. 1:3), у перші миті, а можливо, і віки свого існування реалізувалося у вигляді потоку світла, в образі сяйва, у формі, яку не можна помацати і обійняти, але яка очевидно прекрасна. Первинне буття було Світлом. Світлом не лише в духовному сенсі, але і в самій своєї фізичній реальності; раніше це здавалося парадоксом, а тепер доведене самою наукою. Слова Священного Писання, проречені три тисячі років тому, отримали підтвердження, як тепер кажуть, “з незалежного джерела”. Точніше було б сказати, з того “джерела”, яке саме себе мислить “незалежним”, вважаючи, ніби творіння може бути незалежним, автономним від Творця!

Син Божий, Божественний Логос, народжений до початку Часу, до творіння, Те Саме Слово, Яке “було у Бога” і Яке “було Бог” (Ін. 1:1), Той самий Божественний Сенс, Який утілився, коли виконався час, на землі, – Сам про Себе сказав: “Я – Світло для світу; хто піде вслід за Мною, той не ходитиме в темряві, а матиме світло життя” (Ін. 8:12). І як колись це Світло засяяло тим, що “перебувають у країні й тіні смерти” (Мф. 4:16), так засяяв Він і кожному з нас. Це сталося не тому, що ми гідні Світла, а тому, що Світло це є Любов, а вона, як відомо, не заслуги винагороджує, але дається, як благодать, дарма.

Світло засяяло у світі не тому, що світ просив про це. Слово Боже утілилося і народилося від Діви у Віфлеємській стаєнці не лише для тих, хто чекав Його, хто знав, що без Нього, без Визволителя і Спасителя, немає надії, немає і життя самого. Син Божий прийшов у світ, до “своїх“, як пише апостол Іоанн, “і свої Його не прийняли” (Ін. 1:11). “Свої” відкинули Світло і віддали перевагу над ним пітьмі, “свої” із “землі Завулонової і землі Неффалимової” “вигнали Його геть з міста і повели на вершину гори, на якій було збудоване їхнє місто, щоб скинути Його” (Лк. 4:29). І з тих самих далеких часів, як по заведеному, з року в рік, із століття в століття, з народу в народ, Світло Христове, що просвічує всіх, відгукується радістю і тріумфуванням одних і, – обов’язково і неминуче – люттю і злістю інших. Діти Світла шукають Світло, сини пітьми і спротиву – пітьму. І, видно, поки світ стоїть, у всякому місці і повсякчас здійснюватиметься це протистояння Світла і пітьми, що реалізовується не стільки навіть у протистоянні народів і країн, скільки у вічній і непримиренній боротьбі Світла і пітьми, зла і добра в кожній людській душі.

Хіба можна не любити Світло, хіба можна при повному глузді і твердій пам’яті вибрати пітьму, віддати перевагу життю – смерті? Питання тільки здається риторичним, тобто що не вимагає відповіді, або має одну безперечну відповідь. Насправді, навіть у порядку повсякденного життя, ми з вами любимо світло тільки тоді, коли воно освітлює нашу умиротворену і милостиву душу. Варто тільки там, у душі, оселитися злості, похоті, гордині, сороміцькому бісові самовдоволення і марнославства, як уся наша так звана любов до світла, до істини, до правди кудись безслідно зникає. Вірніше сказати, правда і істина в нас стає своєю власною, а не Христовою правдою і істиною, а світло, яке в нас горить, – тим світлом, про яке Господь сказав: “Якщо світло, що в тобі, є темрявою, то яка ж тоді темрява?” (Мф. 6:23). Гріх ховається від світла, злості і ненависті немає нужди в прозорій ясності ранку – їм подавай морок ночі. Тому і грішимо ми в мороці, що вважаємо за краще не бачити власного гріха: доки не бачиш, начебто і не винен! Через те і немає для нас великих ворогів, ніж ті, хто викриває нас у гріху, виводячи на Світло Боже наші слабкості, освітлюючи, тобто роблячи видимими, наші недоліки.

Виявляється, не так вже і рідко людина, сп’яніла самою собою, приймає пітьму, яка в ній, за світло. І тоді, звичайно, дуже скоро Істина Христова замінюється в її хворій свідомості своєю власною істиною, і тоді, зрозуміло, світло Христове їй заважає, і тоді, безумовно, може настати такий час, як вже було і не раз, коли, за словом Христовим, “всякий, хто вбиватиме вас, буде думати, що тим він служить Богові” (Ін. 16:2). Виявляється, не так вже і важко гріх оголосити способом служіння Богові!

Свято Хрещення Господнього, яке ми святкуємо в ці святі дні, називається ще і Просвітою. У цій його назві, що перекликається з останніми словами сьогоднішнього євангельського читання, в якому Господь закликає нас до покаяння, напрочуд відкривається для кожного з нас образ молитви і спосіб християнського життя: “Господи царю, дай мені бачити мої прогрішення і не осуджувати брата мого”. Тільки так, тільки через зміну власної душі можна дочекатися, можна дожити до такого дня, коли і тобі, і мені, і усім нам, що досі сидять у країні гріха і покрову смертного, назавжди засяє Світло Христове. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя після Богоявлення