Берегти серце

«Не обманюйтесь: Бог зневаженим не буває. Що посіє людина, те й пожне» (Гал. 6:7), – от тільки більшість людей пересвідчується в істинності цих біблійних слів (ясна річ, за умови ознайомлення з Біблією) лише тоді, коли припадає «пожинати посіяне». В іншому випадку, коли «посіяне» ще не дає належних плодів, та сама переважна більшість воліє не помічати цього вкрай очевидного факту, або ж адресує його на чиюсь іншу адресу. Особисто їх факт відплати за скоєне не стосується або ж обов’язково має оминути стороною.

Коли ж настає пора «жнив», у цих людей виникає цілий вир емоцій: зніяковіння («як таке взагалі могло статися зі мною?»), обурення («як люблячий Бог міг допустити зі мною таке?»), неприйняття і відкидання (чи самої події чи самого факту існування благого Творця). І лише малий відсоток людей без зайвих нарікань приймає факт того, що сталося. На кшталт розбійника розіп’ятого поруч з Христом: «І ми засуджені справедливо, бо достойне за діла наші одержали» (Лк. 23:41).

Часто цього розбійника іменують розсудливим і на то є суттєві причини: адже хто міг подумати що невідомий юдей, який жив майже два тисячоліття тому, виявиться мудрішим за переважну більшість просвіченого населення ХХІ ст. Населення, яке пишається тим, що опанувало космос, глибини морські, проте не змогло розібратися з власним сумлінням, вважаючи за краще просто не звертати уваги «на такі дрібниці». Але треба відразу сказати кілька слів на захист своїх сучасників, адже подібна духовна сліпота і оніміння душі (чи сумління) не є недугою виключно нашого часу, на що так полюбляють нарікати люди у всі часи.

Подібна духовна недуга супроводжує людство протягом всієї історії. Варто лише пригадати допотопний час: «І побачив Господь [Бог], що велике розбещення людей на землі, і що всі їх думки і помисли серця їх були злом повсякденно» (Бут. 6:5). Не стала виключенням у цьому плані і ситуація, що відбувалася біля розіп’ятого Христа: «І стояли люди і дивилися. Насміхалися ж разом з ними і начальники, кажучи: інших спасав; нехай спасе Себе, якщо Він Христос, Божий обранець. Глузували з Нього і воїни, підходячи та підносячи Йому оцет, і казали: якщо Ти Цар Юдейський, спасися Сам» (Лк. 23:35-37). І от посеред всього цього тріумфу зла і людської підступності прозвучали слова: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє!» (Лк. 23:42).

Що ж спонукало розбійника звернутися до Христа таким чином? Адже в той момент від Спасителя відвернулася переважна більшість людей (знову та сама більшість!), які зовсім нещодавно так захопливо Його вітали при в’їзді в Єрусалим, які буквально продиху Йому не давали з постійними скаргами, питаннями і бажаннями. Щоб краще розібратися в поставленому запитанні, варто спочатку поміркувати над тим, чому переважна більшість людей відвернулася від Спасителя?

Пилат «знав, що видали Його [Ісуса] через заздрощі» (Мф. 27:18), а натовп відвернувся, як це боляче і банально не звучить, через те, що не бачив для себе в Ісусі з Назарету більше користі: так, свого часу Ісус когось зцілив, когось навіть воскресив, якось навіть нагодував цілий натовп… і більш нічого. Але людям хотілося все це отримувати на постійній основі, а не час від часу, а коли Ісуса схопили, скептики переконалися, що від Нього вони не отримують жодної користі і тому в них відразу пропав до Христової постаті будь-який інтерес. Хіба що в деяких виникло глузливе бажання побачити чергове фокус-диво, а раптом Він зійде з хреста? От тоді точно ми увіруємо! От тільки питання: у що увірують? Вони і самі не знали.

А тепер повернемося до розсудливого розбійника. Що змусило його звернутися до Христа саме з таким проханням? Відповідь проста: не що, а Хто – власне Ісус: «Всяке добре даяння і всякий досконалий дар сходять зверху, від Отця світів, у Якого немає зміни і ні тіні переміни» (Як. 1:17). Розбійник зміг зберегти у своєму серці достатньо сумління, що дозволило йому поглянути на цей світ дещо під іншим ракурсом, ніж зазвичай на нього дивиться та сама переважна більшість. Зумів подивитися і, як наслідок, побачив біля себе безсоромно засудженого Праведника… А далі Господь вклав у його серце відповідні слова. І завдяки цим словам, доброму налаштуванню душі людина зуміла потрапити в небесні обителі.

Господь готовий вкласти потрібні слова в серце кожному, звісно, якщо він готовий ці слова прийняти і промовити. Але мало хто готовий, мало хто бажає цього, мало хто плекає власне сумління, тим самим не наслідуючи біблійну пораду: «Більше за все бережене зберігай серце твоє, тому що з нього джерела життя» (Пр. 4:23). Зате потім у цих самих людей виникає куди більше бажання нарікати на долю, Бога, на весь світ, коли доводиться «пожинати посіяне».

От лише кому яке діло буде до всіх цих нарікань і власне персони цієї людини?

Автор: Михайло Лукін