Чи може Бог карати?

Чи може Бог карати? Чи може Бог мститися? Чи може Він пам’ятати зло? Багато хто впевнений, що може. Адже в Біблії є багато місць, де ми бачимо сліди “гніву” Божого: спалені міста, де торжествував модний нині гріх, – Содом і Гоморра; поглинання землею, що розверзлася, самозваних конкурентів Мойсея – Корея, Дафана і Авирона. Прикладам нема ліку – аж до того, що Христос батожив торговців у храмі.

З другого боку, одна з Іпостасей Бога – Дух, Який є Любов. Про неї сказав апостол Павло: “Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радіє істині; усе покриває, всьому йме віру, всього сподівається, все терпить” (1Кор. 13:47).

І другий апостол написав: “Бог є світло, і немає в Ньому ніякої темряви. Коли ж ми кажемо, що маємо єднання з Ним, а ходимо в темряві, то ми неправду говоримо і не творимо істини” (1Ін. 1:5,6).

Як же можна це поєднати? Єдиним способом. Спогадом днів творіння світу і розумінням свободи, даної людині при створенні світу.

Бог створив Адама подібним до Себе. Головний відбиток Божий у воску нашої душі – доброта і свобода. Богу не потрібні олов’яні солдатики, які б Він, – як гравець – пересував по шахівниці. Йому потрібні живі і вільні особи.

Свобода має вибір – любити Бога чи не любити, а інакше вона не була б свободою. Людина вільна йти в оселі райські або, навпаки, добровільно віддалитися в пітьму зовнішню.

Коячи численні гріхи, людина приходить в область, населену дияволами. В якийсь Морок, де все гримить, вибухає, приносить сморід і біль. І Бог не може, не пошкодивши глибинної конструкції людини, насильно висмикнути її з жаху, в який вона сама себе затягнула. Не можна врятувати того, хто ховає руки за спину. Хто хоче впасти, все одно впаде, як його не тримай. І якщо втримувати, то ще злитиметься.

Таким чином, у всесвіті існують якісь кімнати жаху, куди людина приходить сама. Це не гнів Божий, а наша дурість знищує нас далеко від Бога. Це наша злість, а не жорстокість Бога, кидає нас в обійми нещадних руйнівників – духів злості. І ми через свою сліпоту і жорстокість свої властивості зла приписуємо Богові.

Людина сама несе відповідальність за свій вибір, за те, що буде написано на сторінках Страшного Суду в томі, присвяченому її життю. Сторінки своєї хартії ми пишемо самі, негайно, під ввічливим поглядом Христа, Який переживає за нас. Гнів – це річ, абсолютно не притаманна Богові.

Коли не було Христа і апостола Павла, не було і слів про Любов, то люди справедливо вирішили, що Бог – це хтось на кшталт Небесного Царя і Судді. Цьому Судді навіщось потрібно було створити світ. У ньому Він затвердив правила. Благо – наслідування Його Закону. Гріх – злочин перед Законом, беззаконня. Злочин припускає покарання. Усе як у людей: Цар, суд, в’язниця чи санаторій.

Але в Бога все не як у людей. Він благий. Він перебуває в абсолютному спокої. Те, що ми маємо на увазі під Його “гнівом”, – наша збочена проекція Його турботи. “Гнів Божий” – це Промисел, криво відбитий у нашій душі.

Бешкетує людина – Господь позбавляє її сили до гріха. Безумствує і приносить горе – зв’язує, як хворого в клініці. Не тому що строгий і злий, а тому що бажає божевільному порятунку.

Читаємо в Євангелії про хворого: “І ось принесли до Нього розслабленого, що лежав на постелі. І, побачивши віру їхню, Ісус сказав розслабленому: дерзай, чадо! Прощаються тобі гріхи твої!” (Мф. 9:2).

Відмітимо три важливі моменти, які не вловили фарисеї.

По-перше, його принесли до Бога. Буває, Бог Сам намагається притягнути до Себе сина, який загуляв. А тут Його роботу зробили люди. Значить, любов десь жевріла поряд з хворим, і він міг їй навчитися. Це частково прихилило увагу Христа до цієї компанії серед моря народу.

Друге – “побачивши віру їхню“. Ми теж водимо своїх немічних родичів по лікарнях, маючи на руках поліс або гроші. А ці прийшли і без страховки, і без грошей. На що вони сподівалися? На диво! Нічого собі. Так бути впевненим, що якщо посмикати Бога за край ризи, то ось тобі Він і дасть. Для того, щоб зажадати дива, треба мати абсолютну упевненість у Його любові. Треба знати Бога. А в цьому і є віра. Адже не справами закону вони прийшли купувати здоров’я другові.

Цим вчинком друзі хворого сповідували нову, сказати точніше, забуту рису Божу – доброту і любов. І свідоцтво було публічним, що в даному випадку теж було важливо.

І, по-третє, Христос, зафіксувавши перші два моменти, учить хворого: “Роби так само, як і твої друзі: люби ближнього і знай, що Бог благий. Бог називає тебе чадом, утям, що Він не цар, не суддя, а Отець тобі!”

“Сміливіше” – так кажуть дитині, яка робить перші кроки. “Прощаються тобі гріхи” – у цьому діалозі означає, що якщо син, який заблукав, змінює вектор руху від погибелі до Бога, то він більше не грішний. Тобто Богу не так важливі справи, як мета, до якої прагне душа.

Саме різне розуміння гріха і породило конфлікт фарисеїв і Христа. Фарисеї були обурені УДЗ – умовнодостроковим звільненням хворого. Адже для них здавалося, Бог такий же, як вони – суддя, прокурор, охоронець в одній особі. Ми часто приписуємо Богу свою неміч.

Ось на злочинця накладено покарання, винесений вирок, призначений термін. Від народу Ізраїлю такому злочинцю ганьба та ізоляція. Для фарисеїв гріх – стаття Закону. Для Христа гріх – вектор, рух від Бога. Тобто гріх – усе, що зроблено без Бога. А благо – усе, що зроблено в ім’я Бога. Дуже просто, якщо покласти в основу любов. Для фарисеїв основа закону – страх. Для Христа – любов. В очах фарисеїв прийшов хтось, хто ламає Закон і вводить нові правила.

Замах на Закон в їх очах був замахом на основи всесвіту, на основи домовленостей Бога і людини. Бог раніше нічого їм не говорив про любов через їх жорстокосердість. Але коли в Ізраїлі накопичилася критична маса людей з чистим і милостивим серцем, новий етап одкровення став можливий.

І найголовніша тема конфлікту – привласнення Христом Собі повноважень Бога: залишати гріхи. Для юдеїв Бог був подібний до якоїсь грізної, великої, незбагненної істоти. Його слава лише частково була видима для них у світлій грізній хмарі, що виблискувала блискавками і водила Ізраїль пустелею.

Ось тут і проходить дуже важлива грань пізнання Бога в історії людства. Вчинок Христовий був блискавкою особистого одкровення. Бог Сам підвів завісу Своєї таємничості. Сам, бажаючи миру, постарався усунути відчуження. Сам нагадав про Свою феноменальну близькість. Він дав нове трактування гріха як небажання людини любити Бога. Він показав, що не хоче спілкуватися зі Своїм творінням за допомогою договору. Адже ми не бізнес-партнери, а рідня.

Цим зціленням Христос нагадав забуті слова про те, що сказав Бог у день Адамового творіння: “І сказав Бог: створімо людину за образом Нашим і за подобою Нашою” (Бут. 1:26).

Ясно, що не за зовнішньою подобою, а за внутрішньою. А внутрішній відбиток і є частина Бога, що живе в нас. Відбиток Бога в душі – це не мертвий штамп на папері. Душа – не папір, а образ – не мертвий відбиток. Це віддзеркалення в живому дзеркалі живого Образу. Він не лише зовнішній! Він і всередині людини. Він усеосяжний. Живий Божий відбиток взагалі видно на всьому, що є у світі. Бог поруч.

Христос, по суті, не сказав нічого нового. Просто фарисеї забули про головне, про божественні дари, про батьківський перстень на руці: про свободу, спорідненість і любов. І це виявилося страшним у своїх наслідках. Не тому був зруйнований Єрусалим, що юдеї розіп’яли Христа і кричали: “Кров Його на нас і на дітях наших” (Мф. 27:25).

Христос шкодував місто і плакав, дивлячись на Єрусалим, що готувався рухнути в безодню. Христос не мстився. Це люди розіп’яли Христа, відвівши руки Божі, самі пройшли ворота Мороку і віддали себе у владу руйнування.

Що можна було зробити, якщо і сльози, і радість Христові не змогли їх зупинити: “Цілий день Я простягав Мої руки до народу непокірливого і впертого” (Рим. 10:21).

Ніхто не бажав смерті Єрусалиму, окрім нього самого. Народ перестав міркувати, що Закон і життя в Богу є різні речі. Гріхом Єрусалиму стало те, що вектор його руху став спрямований не в бік Бога, а в бік механічного Закону, геть від Божого Задуму, реалізованого в дні творіння.

Цей діалог з фарисеями був спробою нагадування про сутність стосунків між Богом і людиною. Христос не гнівався і докоряв фарисеям досить м’яко. Взагалі, вони були єдиними опонентами, з якими Він вважав за потрібне говорити. Він закликав їх подивитися не на букву закону, а на своє серце, яке мало тріумфувати, перебуваючи поруч з Господом. А воно не здригнулося і залишилося нерухомим. Христос марно намагався розбудити їхні серця. Він залишився вірний Своєму доброму, несподіваному для них батьківському почуттю:

Навіщо ви думаєте лукаве в серцях своїх? (Мф. 9:4).

Він вважав за потрібне говорити з ними. Він вважає за потрібне говорити і з нами добрими словами, чекаючи, коли ми обернемося до Нього лицем.

Ми можемо самі вибирати, хто нам Бог: Суддя чи Друг, Отець або хтось зовнішній. Самі встановлюємо з Ним стосунки: договір або любов. Самі вирішуємо, що нам думати про Бога – злий Він або благий. Людина може навіть вирішити, що Бог їй не потрібен. Рішення бути з Богом або без Нього – головне рішення в житті. А наступне рішення – ким ми хочемо бачити Бога.

Йому хочеться, щоб ми були Йому дітьми. Йому хочеться бути рідним Батьком.

Головне – не помилитися, як вже одного дня помилилися люди, які сперечаються з Христом. Їм хотілося, щоб він був Царем і Суддею, жити з Ним згідно із законом, вимкнувши серце, виштовхнувши Бога на небо. Їм хотілося щось віддати Богу, а щось залишити собі.

Бог залишив людині певний простір свободи всередині її особи. А людина, користуючись свободою, вирішила його істотно розширити. Що, власне, і було предметом первородного гріха. Людині захотілося мати свій власний простір, в який би Бог не входив за домовленістю, згідно із законом. Ось світ Бога і Церкви, а ось мій особистий світ, в якому хазяїн тільки Я. І закони в ньому тільки мої.

Знайома всім нам історія.

Така пошкоджена душа схожа на розбите дзеркало, яке відбиває осколки. Тому воно бачить частину світу з Богом, а частину – без Нього. Тільки в кривому і розбитому дзеркалі в Богу видно дух гніву.

А Він – Любов. Це ж, Господи, видющому видно, а для нас повтори: Бог є світло, і немає в Ньому ніякої темряви.

Автор: священик Костянтин Камишанов