За один крок від раю

Втратив усе

Жили колись в Антіохії двоє друзів. Одного звали Саприкій, другого – Никифор. Але імені Саприкій у церковному календарі ми не знайдемо. Адже могло так статися, що воно опинилося б у святцях. Чому? Річ у тім, що пресвітер Саприкій був в одному кроці від раю, але втратив усе. А святий Никифор у нас є. Що ж сталося? Під час гонінь обидва друга потрапили у в’язницю, і напередодні страти в них виникла сварка. При цьому Саприкій не побажав простити Никифора.

Обох чекала мученицька смерть, і Никифор звернувся до свого друга із словами: «Брате, завтра нам належить пожертвувати життям заради Христа. Прошу, пробач мене! Давай помиримося!» Але Саприкій відповів: «Ні, я не можу тебе пробачити». І продовжував таїти в серці злість. На ранок обох вивели на страту. І Никифор з покірливим, люблячим серцем прийняв смерть від меча в благодаті, яку вилив на нього Господь. А Саприкій? Побачивши, як кат заносить над ним свій меч, він відчув тваринний страх. Його віра в мить зникла, і Саприкій, втративши глузд, легко відрікся від Христа. Чому? Він не зміг пробачити. Не зміг полюбити по-справжньому. Будучи так близько, лише за два крокі від Царства Божого, від спасіння, ця людина втратила усе. Ось чому святий Никифор у нас у календарі є, а Саприкія немає.

Церква – земне місце

Почитайте Евергетінос (інша назва – Зведення промов і повчань святих; – прим. переклад.)! Ви зрозумієте, що Церква – це святе, відкриваюче Істину, але в той же час – дуже земне місце. Тут немає такого поняття, як стиль святості. Є поняття етос (букв. звичай – прим. переклад.) святості.

Ми не для того в Церкві, щоб здаватися хорошими. Тут кожен є таким, яким він є. І якщо уважно читати Патерик, житія святих, Евергетінос і, передусім, Євангеліє, можна побачити, що апостоли та інші святі не соромилися повідати про свої падіння, розбіжності і неміч. Вони були готові розповісти про себе усе.

Наприклад, апостол Павло говорить про свою суперечку з Петром. Бачите, апостоли не збиралися щось приховувати від нас, навпаки! Чому? Вони хотіли показати нам, що святість у Церкві «будується» з неякісного, поганого матеріалу. Це «людський» матеріал. Усі ми – люди: боремося, падаємо, знову встаємо. І апостол Петро з’являється перед нами як у своєму зреченні, так і в покаянні. І ми згадуємо його не лише коли грішимо, але і коли каємося і намагаємося змінитися. Ось що відкриває перед нами Церква.

У Благолюбії багато розповідається про подвижників, які в якийсь момент втратили віру, залишили Бога, забули про чернечі обітниці і пішли у світ, до земного, світського, часто грішного життя. І гріх тут не в тому, що чернець одружився, а в тому, що людина зрадила обітниці, яку дала Господові. Благолюбіє не умовчує про такі історії. При читанні цієї збірки не створюється хибне враження про святість у Церкві усіх і кожного.

Кров з нашого серця

Так, усі ми, церковні люди, прагнемо до святості. Але це може статися тільки якщо проллється кров – з нашого серця. А бути хорошим і благочестивим тільки зовні – марно. Як казав Господь, «очисть перше всередині чаші і блюда» (Мф. 23:26). Необхідно працювати не лише над зовнішнім, але і над внутрішнім, а ми занадто захоплюємося саме видимою стороною. І на Страшному суді буде дуже образливо дізнатися, що після стількох трудів нам належить позбутися усього і наш «корабель» тоне разом з провіантом. У всіх це може статися з різних причин. Як у кораблів можуть бути найрізноманітніші ушкодження, так і кожна людина має свої слабкі місця.

Якщо плисти неуважно, із заплющеними очима, можна не помітити, як тиха гавань раптом перетворюється на відкрите море – бурхливе море спокус. Необхідно бути дуже уважними, зосередженими і пильними. Але занепокоєння, паніка і тривога тут ні до чого. Головне – упокорювання. Це найнадійніший шлях.

Хочемо бути упевненими в тому, що врятуємося? Тоді треба упокорюватися. Упокорюватися постійно, без кінця. Навіть якщо здається, що упокорився вже достатньо, треба упокорюватися ще більше. І так постійно – схиляючи голову нижче і нижче.

Все одно нам ніколи не досягти упокорювання Христа, тому що Він спустився в такі глибини, далі за яких нічого немає, – спустився в пекло. Пройшовши перед цим через смерть, тління і людську злість, Він опинився в самому низу, щоб вивести звідти людину. І цей вчинок такий великий, що наше упокорювання, яким би глибоким воно не було, ніщо в порівнянні з упокорюванням Христовим.

У кожного з нас – своя «гавань». Кожному дається щось для щастя і радості. Головне – правильно цьому радіти, правильно насолоджуватися тим, що маєш. Молитимемося про це.

Бути упевненими у своєму спасінні можна лише тоді, коли нас похвалить Сам Господь. А це можливо тільки після закінчення тієї справи, яку ми здійснюємо тут, на землі. Навіть якщо у вас вже є діти – життя не закінчене, ви не знаєте, як далі розвиватимуться події. Тому мені завжди дуже відрадно бачити упокорених матерів, батьків і дітей, які не вважають, що їх сім’я – це зразок для наслідування. Навпаки, вони постійно пам’ятають про можливу небезпеку, і прославляють, дякують Богові без самозаспокоєння. У цьому світі не можна себе заспокоювати. Завжди треба бути пильними і уважними. Нехай я здійснюю найпрегарніші вчинки – треба пам’ятати, що в будь-який момент можна оступитися і втратити нагороду.

Ваші дві лепти

Пам’ятаєте, як Христос у храмі дивився на людей, що опускають монети в ящик для пожертвувань (Мк. 12:41-44; Лк. 21:1-4)? Він звертав увагу не на те, скільки монет клала людина, а як вона це робила. Що це означає? Усе дуже просто. Важливі рухи душі, а не тіла. «Сину Мій, – каже Господь, – ти хочеш зробити благу справу? Молодець. Цей вчинок освятить тебе. Ти набудеш тихої гавані, яка захистить тебе від бур, спокус і приверне до тебе Мою благодать і Ангелів».

Як слід подавати милостиню? Так, як цього хоче Бог, тобто богоугодно. А хіба милостиня може бути небогоугодною? Звичайно. І про це нам каже Сам Господь. Він бачив, як багаті люди опускали в скарбницю багато грошей, але звернув увагу учнів на дві лепти бідної вдови.

Це дуже маленька сума – дві лепти. У жінки більше нічого не було, і, віддаючи Богові останні гроші, вона віддала Йому своє серце – з упокорюванням, любов’ю і скрухою, забувши про себе. А багато хто з тих, хто опускав у скарбницю великі суми, робив це напоказ, бажаючи, щоб усі це бачили. Хвастощі і зарозумілість. Тому оцінку «відмінно» Господь поставив бідній вдові, яка пожертвувала лише дві лепти.

Можна віддати в храм хоч тисячу євро – а Господь скаже: «Ні, ти жертвуєш ці гроші не так, як Мені б хотілося. Дуже егоїстично. Так, ти приніс гроші, щоб допомогти – але зробив це з такою зарозумілістю, що, не знайшовши потім свого імені в списку жертводавців, влаштував скандал по телефону. Я Сам хотів вписати твоє ім’я в книгу життя, але ти вирішив прославитися самостійно, на очах у всіх».

Мені дуже подобається, коли люди жертвують кошти на реставрацію фресок і при цьому не хочуть, щоб їх ім’я десь згадувалося. Таке рідко буває, але – трапляється. «Отче, – каже така людина, – візьміть, будь ласка, двісті євро. Тільки я не хочу, щоб хтось дізнався про це. Я роблю так заради своєї дитини, щоб вона видужала. Заради свого батька, який помер. Будь ласка, нехай ніхто не дізнається!»

І в таких випадках про це дізнаються Ангели. А Бог прославляє тебе. Ти жертвуєш, і твоя милостиня – істинна, тому що робиться таємно. І Отець твій, Який бачить таємне, воздасть тобі явно (Мф. 6:4). Так, люди тобі не аплодуватимуть, але Господь знає, і тобі аплодують усі Ангели. Ти колись чув, як вони аплодують? Тут потрібен інший слух, інший зір, як казав старець Софроній (Сахаров). Перебуваючи з Христом, починаєш бачити усе по-іншому. Усі події в цьому житті набувають іншого значення. І вже інакше починаєш міркувати про такі поняття, як милостиня і самопожертвування, здійснюючи благі справи по-іншому – зі святістю. Бо добро стає істинним добром, тільки коли робиться належним чином.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)