Пасха – голос труби про любов

Нерідко можна почути від досвідченої парафіянки:

– Грішна в усьому.

– Вбивала?

– Ні.

– Гуляла?

– Ні.

– Що означає “винна в усьому”? Це означає тільки засвоєння “хорошого тону” в надуманому християнстві.

Покаяння – незамінна частина духовного зростання. Але зацикленість на хворобі – теж хвороба. Більше того – це нав’язування Богові своєї точки зору. Адже Бог теж має право на Свою думку про людину. Але на Його думку в наших молитвах і духовній культурі звертають увагу рідко. Напевно, тому що не цікаво. Пошукаємо її.

Господь в Євангелії називає Своїх учнів вже не рабами, а друзями: “Ви вже очищені через слово, яке Я проповідував вам… а Я назвав вас друзями” (Ін. 15:3,15).

Христос сказав це далеко не ідеальним на той момент людям. Він знав, що один з них зрадить, другий – відречеться, а інші кинуть Його в скрутну хвилину і розбіжаться. Немає сумніву, що так само Отець Небесний ставиться і до нас. Ми для Нього і драхма, і вівці, і діти і друзі – все ті, хто має цінність вище за будь-які цінності світу. Ми – найдорожче, що є в цьому світі.

У світі є також ті, кого Христос називає вовками, гробами розмальованими і козлищами.

Різниця тільки в тому, де душа і серце людини. Як на Голгофі. Два однакові розбійники. Один душею прямував до Бога і був прийнятий в обійми. Другий був переповнений ненавистю. Так і у світі. Діти і друзі – ті, хто любить Його. Ті, хто, навіть перебуваючи в узах гріха, все-таки кращу частину серця, найглибинніші частини душі зберегли для Бога.

Проблема в тому, що ми самі не хочемо таких прав від Бога, за якими йде відповідальність. Нам простіше заплатити Богові “податок” і піти в себе, прикинувшись дурниками, з яких немає запиту.

Хочемо ми того чи не хочемо, але Адам викрав щонайпотужніший дар – знання добра і зла. А також усіяв у нашу природу чітке почуття першості в земному світі. Це не замажеш зеленкою. Бог прийняв рішення не тягнути людину назад, а, навпаки, допомогти їй злетіти вперед.

Коли людство було в дитинстві, то Господь розмовляв з ним простою мовою: палали гори, ходив по землі вогняний стовп, розступалося Червоне море, і земля поглинала зухвалих людей. Сипався вогонь на Содом і Гоморру, земля покривалася водою потопу.

Тепер ми виросли. Христос відкрив нам усі таємниці, які ми тільки змогли вмістити. Ми навчилися літати, рухатися під водою і вбивати мільйони людей.

Всякий батько дорослих дітей знає, що вчити дитину треба тоді, коли вона лежить упоперек ліжка. Дорослих дітей учити марно. З ними потрібно мовчати, робити подарунки і прагнути зм’якшити серця.

Так останні дві тисячі років і чинить Бог. Він чекає, коли, ми втомимося від подарунків і милості, і в нас прокинеться совість і співчуття.

А ми вдаємо, що досі жодних дарів не отримували і, як мале дитя, намагаємося звернути на себе увагу придуманими хворобами і гріхами. Намагаємося виставити справу спасіння долею одиниць людей. Маємо на увазі, що ніхто не рятується, окрім титанів духу, і тим самим виштовхуємо Бога зі свого життя. Раз я не врятуюся, так і Тобі нічого робити в моїй душі. Такий настрій відсікає мільйони людей від надії.

Але в Бога на нас інші плани. У Його плани входить наша святість для всіх. Ми зустрічаємо людей майже святих, наполовину святих, трохи святих і зрідка святих. І бачимо, що Бог цінує і піщинку нашої святості.

Автор: священик Костянтин Камишанов