«Ті, що йшли попереду»

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Кожен з нас, подібно до Єрихонського сліпого, кричить своєму Господові, просить Його про зцілення від гріха, про позбавлення від пристрасті, що ятрить душу. І часто здається нам, що ці наші крики – безмовні. Не бачимо ми явних результатів свого благання, не залишають нас гріховні прихильності, не вщухає в душі нашій духовна боротьба, невідбутна боротьба добра із злом. І спокусливий смуток невідступно спокушає нас думкою, що усі зусилля – марні, що будь-які спроби досягти святості – чисте безумство, що наша скорботна доля – вічне плазування в задушливих пристрастях і дріб’язкових спокусах. А тут ще «ті, що йшли попереду» (Лк. 18:39), як називає їх апостол Лука в сьогоднішньому євангельському читанні, «духи злоби піднебесної» (див. Еф. 6:12), примушують мовчати, умовляють не витрачати сили даремно, «не турбувати Учителя» (Мк. 5:35).

Це здається неймовірним: попереду Спасителя йдуть ті, хто не хоче, щоб ми молилися Йому, хто усіма силами намагається перешкодити нашому спілкуванню з Христом. І так було не лише в Єрихоні. Згадаємо, що і в Галилеї, коли Іаїр, начальник синагоги, благав Господа про порятунок власної дочки, знайшлися розумники, що встали між нещасним батьком і Ісусом, щоб переконати його в безглузді молитовних зусиль: «Дочка твоя померла; чого ще турбуєш Учителя?» (Мк. 5:35). А скільки разів, коли Спаситель збирався позбавити від сатанинського рабства чад Авраамових, знаходилися любителі «ходити в довгому одязі і приймати вітання на народних зібраннях, сидіти спереду в синагогах і возлежати на перших місцях на бенкетах» (Мк. 13:38,39), які під будь-якими приводами намагалися зупинити молитву нещасних: «Є шість днів, в які дозволено робити; в ті і приходьте зцілятися, а не в день суботній» (Лк. 13:14).

Кожен з нас занадто добре знайомий з цими голосами. Вони постійно звучать у нас у душі, зупиняючи спілкування з Богом, умовляючи почекати із сповіддю, вселяючи, що буде ще час для покаяння, для молитви, для богослужіння. Усе буде, але – потім, а доки… Поки варто зайнятися домашніми справами, і ми, як завжди, починаємо «турбуватися і клопотатися про багато що» (див. Лк. 10:41). Про що завгодно, тільки не про спасіння душі! Саме ці «голоси» намагаються вселити нам, що гріх наш такий тяжкий і невідбутний, що Бог, швидше за все, навіть не чує наших молитов і ніколи не прийме наших жертв, – о, ми такі моторошні грішники, що і в церкву увійти не сміємо! Ось таке «упокорювання більше гордості».

Чому ж усі наші спроби стати кращими, чому усі спрямування наші до покаяння і зміни обов’язково супроводжуються спокусами сумнівів, і чим рішучіше ми наближаємося до Христа, тим голосніше бісівські голоси, тим лютіше опір гріха, тим відчайдушніше боротьба? Та тому, звичайно, що «чим ніч темніша, тим яскравіше зірки»! Через те, що «всяка дія викликає рівну і протилежно спрямовану протидію». Через те, що якщо ми не боремося зі своїми пристрастями, то і так, і без того належимо дияволові, але ось варто тільки спробувати розірвати його липкі обійми, як усе пекло повстає проти нас. Саме про це каже нам апостол Павло в сьогоднішньому посланні до Тимофія: «Та для того я й помилуваний, щоб Ісус Христос на мені першому показав усе довготерпіння, як приклад для тих, які будуть вірувати в Нього, для життя вічного» (1Тим. 1:16).

Ключове слово тут – «довготерпіння». По-перше, це довготерпіння Боже, яке особливо утішає і підтримує кожного з нас, хто падає в гріх по десять разів на день, а по-друге – наше власне довготерпіння, яке дозволяє нам не зневірятися через ці самі нескінченні падіння, а всякий раз знову підводитися, намагаючись повернутися до свого Бога. Адже це дійсно вражаюче, що ми – можемо, ми – здатні молитися навіть тоді, коли нам заважають спокуси, пристрасті, образи, непереможна лінь і нищівна втома – увесь набір методів і засобів, якими ворог нашого спасіння разом з усіма вічними своїми користується, щоб змусити нас замовкнути. Хіба не чуємо ми раз у раз у своїй душі цей холодний шепіт: «Досить! Скільки можна? Хіба ти ще не зрозумів, що як жив у гріху, так у гріху і помреш? Хіба ще не ясно тобі, що усі твої спроби перемогти пристрасті – марні?»

Щоб заглушити цей настирний голос треба іноді діяти так, як це робив єрихонський сліпий, який, коли його примушували мовчати, «ще голосніше кричав: Сину Давидів, помилуй мене!» (Лк. 18:39). Він відчайдушно волав своєму Господові, тому що дуже добре розумів: ця молитва, цей його крик – останній шанс, остання можливість попросити про немислиме, про фантастичне диво: про прозріння!

Зцілення від будь-якого гріха – така ж рідкісна, така ж дивовижна подія, як і прозріння сліпого. Проте Церква наша, що живе надією на воскресіння мертвих, пам’ятає обіцяння свого Засновника: «Просіть, і дасться вам, шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам, бо кожний, хто просить, одержує, хто шукає, знаходить, хто стукає, тому відчиняють» (Лк. 11:9,10). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 31 неділя після П’ятидесятниці