Чи можна попастися в диявольську пастку?

Бути на вершині і усе втратити

Згадаємо: сам Люцифер був колись світлим ангелом. Він ніс Божественне світло, мав благодать, але втратив усе, тому що перебуваючи в благодаті та істині, впав у зарозумілість і егоїзм.

Ці риси властиві і нам, коли ми починаємо звеличувати себе над іншими, без упокорювання приймаючи дар, посланий Богом. Якщо цей дар не може гамувати наше серце, якщо Божественна благодать не робить нас м’якшими, добрішими, поблажливішими і співчутливішими стосовно інших, а навпаки, ми стаємо все нетерпимішими і жорсткішими, то цей стан відкидає нас далеко назад, і ми втрачаємо усе, що вдалося набути за стільки років духовного життя.

Хіба це не страшно? Не попастися в першу пастку диявола, коли він заважав тобі стати християнином і почати духовну боротьбу, проскочити другий капкан – спокуси, розчарування, і після стількох перемог в одну мить позбутися усього через власну зарозумілість, марнославство і жорстокосердість стосовно інших. Це страшно.

Невелика цінність

Але так буває, і може статися з кожним з нас. Ніхто тут не застрахований. Тому і треба посилено молитися – усім за усіх. Ви молитеся за мене, а я – за вас і всіх інших.

Господи Ісусе Христе, помилуй нас! Змилуйся над нами! Дай нам дійти, наблизитися до Тебе, не сходячи з вибраного шляху. А після років, коли ми будемо тверді у вірі і любові до Тебе, дай нам можливість йти упокореним шляхом. Нехай ми не думаємо, що є великою цінністю, а усвідомлюємо, що живемо серед Твоїх милостей і тому завжди дякуємо Тобі і оспівуємо, пам’ятаючи: Ти Єдиний Святий, Єдиний Господь Ісус Христос. «Твоє від Твоїх Тобі приносимо за всіх і за все» (слова з євхаристійного канону).

Усе, що ми приносимо Тобі, Господи, – Твоє. Ти дав нам цю благодать, це бажання славословити Тебе. Усе це – Твої дари, дякуємо Тобі за них. І пам’ятаємо, що Ти послав нам їх не для того, щоб ми просто схопили усе це і втекли.

Бог хоче дружити

Якщо, скажімо, мені подарували ікону, а я почну хвалитися перед гостями, які прийшли, що ця прекрасна ікона – моїх рук справа, хіба правильним буде мій вчинок? Хіба не слід у такому разі казати, що це – подарунок? Розум живо нагадає, що ікона – не моє творіння. Ще нещодавно її не було в мене, мені її подарували.

І так в усьому. Чи є в нас щось своє? Чого б ми не мали, усе – від Бога. І Господь дав нам це для того, щоб ми не забували про Нього і любили, дякували Йому. Адже справжня, глибока вдячність сприяє розвитку взаємин. І Бог, таким чином, дає нам можливість зміцнити наш зв’язок з Ним.

Але якщо замість цього почнемо зміцнювати зв’язок виключно з власним «я» і вважати усе лише своєю заслугою, ми загинемо. Відкидаючи своє призначення, душа починає втрачати Божественні дари, гнити і руйнуватися.

Колишній «успішний праведник»

Дуже важливо врятуватися.

Один мій друг, афонський старець-ієромонах, любить під час бесіди з паломниками сказати несподівано таке, що примушує сильно замислитися. Наприклад, може абсолютно несподівано запитати: «А ми врятуємося?» Якщо зрозуміти глибину цієї проблеми, усе інше відійде на другий план.

Якщо не вдасться врятуватися, який толк в усьому тому, що вдалося здобути за роки духовного життя? Як казав Господь: «Яка бо користь людині, якщо вона здобуде весь світ, а душу свою занапастить?» (Мф. 16:25).

І для того, щоб не занепастити свою душу, необхідно вести серйозну боротьбу, докладаючи зусиль – свідомо і з упокорюванням.

Пригадуєте, що стало з євангельським фарисеєм з притчі? Вже який раз ми про це говоримо. Він прийшов у храм, помолився і молитвою, поза сумнівом, здобув Божественну благодать. Тобто до певного моменту усе було добре. Але, вийшовши з храму, цей чоловік позбувся усього. Щойно був «успішним праведником», а додому повернувся повним невдахою, без усіх тих дарів, якими, як йому здавалося, він володів.

Приклад для Господа

З  митарем же усе сталося рівно навпаки. Увійшовши до храму втраченим грішником, убогим і духовно спустошеним, він вийшов багатою людиною, яку Сам Господь наводить нам у приклад. Бог виправдав його, він здобув прощення, милість, розраду і спокій. Іншими словами – знайшов тиху гавань, хоч і був грішником.

Господь зглянувся над ним. А фарисей, маючи духовні багатства, втратив усе. І таке може статися з кожним з нас.

Божественна безпека

Бог усім нам посилає на шляху безліч «гаваней». Усі вони прекрасні, і наш корабель з легкістю може кинути в кожній з них свій якір. Звичайно, у гавані теж можуть бути невеликі хвилі, але при цьому все одно почуваєш себе в безпеці. І Церква, сім’я – це якраз ті самі гавані нашого життя.

У тебе є сім’я. Ти колись думав про те, що твоя сім’я, твій будиночок – це справжнісінька тиха, затишна гавань? Приходиш додому, бачиш своїх дітей і з радістю кажеш – як добре, що в мене є будинок! «Гавань», яка утішає і зміцнює душу.

І будь-яка чеснота – це Божий дар і гавань. Коли ми молимося, коли жертвуємо чимось заради дітей і чинимо по любові, усе це робиться для того, щоб наш корабель увійшов до тихої, затишної гавані.

Життя починається добре

Пізнання Божественного задуму і людського призначення – це та пристань, до якої ми прагнемо підійти. Тут надійно і безпечно. Тут – справжнє життя.

І бути священиком – це теж «пристань». Адже ми перебуваємо під благодаттю священства.

Це саме може відчути людина, що співає в церковному хорі. І будь-який дар Божий дає нам можливість відчути цю безпеку і надійність. Дає можливість для хорошого самопочуття і спокійного, задоволеного життя. По суті, саме життя починається саме з такої «гавані». Спочатку усе легко, красиво, але потім починаються бурі, корабельні трощі і втрати.

Піти на дно біля самої пристані

Кажу усе це тому, що мене дуже засмутила одна звістка, отримана учора. «Отче, моліться за мене, я розлучаюся! Я люблю свою дружину і раніше гадав, що ми завжди будемо разом». Хіба це не корабельна троща? Усе так добре починалося: молоді люди зустрілися, взялися за руки, їм було добре разом – і раптом корабель тоне біля самої пристані, у гавані, яку Сам Бог послав на їх шляху, – у шлюбі.

А скільки церковних людей, що піднялися на велику духовну висоту, – ченці, священики, – раптом падають, втрачаючи усе, що набули! Кидають усе і зазнають корабельної трощі, спокушаючи усіх навколо.

Людина стала священиком, щоб врятувати свою душу, а замість цього нестримно наближається до власної загибелі. Постригся в ченці, бажаючи присвятити усе життя Господові, але навіть така жертва не дає гарантій спасіння. Небезпека підстерігає усіх. Неймовірно.

«Присягаюся, не знаю Його!»

І Євангеліє не приховує від нас цю небезпеку. Навпаки.

Згадаємо апостолів. Як Петро казав Господові? «Якщо і всі спокусяться Тобою, то я ніколи не спокушусь» (Мф. 26:33) І відрікся. Відрікся, перебуваючи поряд з Христом. Втратив віру. Той самий камінь, на якому «Я збудую Церкву Мою» (Мф. 16:18), захитався, зірвався зі скелі і потонув. Причому кілька разів підряд – пам’ятаєте, як він злякався розпитувань служниці? «Не знає Цього Чоловіка!» (Мф. 26:74). А Христос у цей час був зовсім поряд.

Чи апостол Фома. Пам’ятаєте, він взагалі сказав: «Якщо не побачу на руках Його рани від цвяхів і не вкладу пальця мого в рани від цвяхів, і не вкладу руки моєї в ребра Його, не повірю» (Ін. 20:25). Хіба усе це – не корабельна троща? У когось більша, у когось менша.

Іуда взагалі зрадив Христа, продавши Його за тридцять срібних монет. Будучи серед обраних, перебуваючи в безпосередній близькості від Ісуса, він зрадив Його і пішов на дно.

Кожен може усе втратити

Ми з вами тільки прагнемо до того, щоб стати учнями Господа, а Іуда, будучи одним з найближчих Його учнів, зазнав корабельної трощі прямо поряд з Учителем.

Те ж можна сказати і про фарисея з притчі, і про Димаса – найближчого учня апостола Павла. Згадаємо послання апостола – скільки разів він називав Димаса своїм соратником. А потім читаємо: «Димас залишив мене, полюбивши нинішній вік» (2Тим. 4:10).

Димас полюбив світ. Місто, куди він вирушив – Солунь, полонило його своїми вогнями, нічним життям, веселощами та іншими земними радощами. Перебуваючи раніше поряд зі святими апостолами, ця людина втратила усе.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)