На спомин усіх святих

Бути святим – природний стан людини. Хотіти бути святим – абсолютно нормальне почуття. Поганий той солдат, який не мріє стати генералом. Поганий той учень музичної школи, який не мріє стати Моцартом. Не хотіти бути в Раю чи бути святим абсолютно протиприродно для християнина. У самому імені християнина міститься ім’я Того, з Ким він бажає бути. Не хотіти жити в Раю – це не хотіти бути з Христом. Хто не хоче бути з Христом, той не християнин.

Ми точно знаємо, як ми закінчимо тиждень. Знаємо, що буде в п’ятницю ввечері, і куди ми вирушимо на вихідні. Знаємо, чим приблизно закінчиться місяць і рік. Про смерть і підсумок життя думається погано. А ось про життя після смерті ми взагалі відмовляємося думати. Наш послужливий і живий розум тут знемагає і немов засинає при роздумах про вічне життя. Думати про своє місце в Раю грішно, ось і вибирають люди нари по зросту в Пеклі.

Але Бог усе робить для того, щоб ми повернули собі благодать, дану Адаму при народженні. А ми часто робимо все для того, щоб вирватися з Його батьківських рук і напаскудити собі і людям. Роздуми про нашу небесну рідню повинні ранити душу красою їх вигляду. Їх вчинки повинні зачарувати їхнім благородством, великодушністю і силою. А місце, де вони перебувають зараз, має здаватися прекрасним.

Але що важливе – стартовий майданчик у Рай розташований у просторі нашого звичайного життя. Неправильно думати, що святість могла бути тільки в прекрасній Візантії, у великому Римі і на Святій Русі. Двадцяте століття показало, що вона може бути навіть у СРСР, і навіть у Гулагу.

Святість – це діяльна любов. Це дуже важлива властивість, що наполегливо забувається і припускає нашу власну внутрішню місію. Розуміння цього – щеплення від духовного аутизму і нездорової рефлексії. Ми, живучи серед віруючих і невіруючих, повинні сповідувати Христа перед нашими ближніми. Це як робота з євангельськими “талантами”. Тому життя в цій країні, з цим народом, усередині окремої сім’ї зовсім не перешкода до спасіння, як це часто пишуть. Святість і біси громадянства не мають.

Ключ до святості – це сповідання Бога перед людьми. У нашому житті бувають моменти, коли ми святі, а буває, коли ні. Простив заради Христа, подав заради Христа, полюбив заради Христа – у ці миті благодать преображає нас, і ми святі, і світлі. Вкрав, нагрубив, розсердився, напився, дав кредит під драконівські відсотки, дав працівнику жебрацьку зарплату, живеш на дві сім’ї – святість пішла. Хтось святий секунду, хтось годину, хтось усе життя. Є люди наполовину святі, і є ті, що зовсім відкинули Рай. Але частіше в нас у голові йдуть хвилями приливи духовної адекватності. То милий і ласкавий, то грубий і злий. Треба прагнути розтягнути секунди просвітлення в години, роки і життя. Одним зусиллям волі цього не можна зробити. За допомогою благодаті, що дається в хрещенні і причасті, і благодаті, що береться від добрих справ, святість укоріняється і росте, як дерево. Дерево потрібно поливати водою, а душу потрібно удобрювати милосердям. Самі добрі справи треба шукати, а не чекати доки будуть послані чи випадково знайдені. Так поступово життя стає світлим і щасливим. Людина починає ходити перед Богом, бачить і чує Його голос серцем, і такому чистому праведнику Христос відкриває двері Раю.

Святість – не даність, а процес. Вона розвивається як рослина, із насіння в дерево. Люди народжуються під рукою Божою приблизно однаковими. Стають же святими на протязі всього свого життя, як тисячі праведників, які живуть сьогодні поряд з нами. Якщо придивитися, то їх можна побачити, поговорити, і чомусь навчитися від них. Уміння бачити святість приносить унікальну можливість вчиться їй не лише на літературних прикладах, але живцем. Не лише спілкування, але навіть пам’ять про святих благодатна і подібна до ліків, які як антибіотик вбиває бацили гріха.

Таким чином, ми бачимо, що наша країна, наша сім’я і наше єство – цілком достатній набір для спасіння і входження в Рай. А святі – свідки того, що до Господа йде багато різних шляхів і Господь має багато різних небесних осель за мірою кожного з нас. Ми народжені до святості. А також очевидно, що іноді буваємо святі, але сумніваємося і боїмося собі зізнатися в тому, що святість – наша доля. У цій боязкості і ліні причина поганого і сумовитого життя тут і Там. Треба усвідомити необхідність руху цим шляхом як мету життя. Немає жодного сенсу даремно витрачати життя і готуватися в пекло. У Божі плани не входить така підготовка. Він чекає на нас в іншому місці і з іншим досвідом.

Сотні тисяч свідків милості Божої, які пройшли земний терен і переселилися в Рай, надихають нас на шляху до святості, кажучи нам:

– Прийди! З нами добре. З нами Бог. Подивися, як ми це зробили. Ти це можеш. Старайся, і вийде так, як це вийшло в нас.

Сам Бог промовляє:

Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу. (Мф. 25:34).

Автор: священик Костянтин Камишанов