Заради цього тільки і варто жити…

Сказано в Євангелії: “Полюби Господа Бога твого усім серцем твоїм, і усію душею твоєю, і усім розумінням твоїм“.

А також: “Люби ближнього твого, як самого себе” (Мф. 22:37,39).

А чому в одному народжується любов, а в другому – ні? Сонце світить однаково на правих і неправих, і дощ над головами для всіх один і той же. І Бог усім однаково бажає не лише спасіння, але щоб кожен став Його любимим. Бог бажає, щоб ми всі стали його любимими. Не з Бога потрібно запитувати, чому ми самі себе нівечимо гріхом.

Гріх – це все, що зроблене без Любові. Мало того, що гріх, як хмари, закриває нам Сонце Любові – Христа. Гріх нівечить, залишаючи після себе потворні рани, які часто залишаються каліцтвом на все життя. Коли ми грішимо, нам здається, що так краще, що Бог простить, що нічого страшного в такій дрібниці немає. Але так ми нівечимо себе.

П’є людина і перестала. А в голові все одно в неї непорядок на все життя. Той, хто “зав’язав”, часто дратівливий, злісний і навіть дурнуватий. Травма від пияцтва залишається на решту життя.

Розпусник, який навіть перестав блудити, часто травмований фізично. Операції, важкі захворювання часто роблять людину інвалідом. І, що ще страшніше, – нездатною до справжньої чистої любові. Нудьга і внутрішнє спустошення – доля такої душі.

Жадібний також часто неспокійний, гнівливий і гордий. Тобто, здається, звеличився грошима, а щастя немає. Йому навколо здаються ледарі, дурні, які хочуть виманити в нього багатство. Щоб був жадібним, а потім добрим – я таких навіть і не знаю. Отже, з жадності і любові до грошей, дай Бог ще вибратися. Важко ввійти багатому і жадібному в Царство Небесне, як верблюдові в голкове вушко.

Заповіді нам часто здаються обов’язком і працею. А насправді – це шлях до Бога, а, отже, до щастя. Яка ж це праця – бути добрим, привітним, чистим? Так, для цього потрібні зусилля, але гріх вимагає набагато більших зусиль і коштів. До того ж, у благому нам допомагає Сам Бог.

Прийшовши в храм, ми часто просимо про здоров’я, благополуччя, про дітей. Але дуже рідко ми просимо про головне – про Любов.

– Господи, дай мені любов до Тебе.

– Господи, дай мені любов до людей.

Ми просимо в Царя Всесвіту пилу з Його палацу. Ми не вміємо вибрати в житті головне. Як євангельська Марфа. Одного дня Христос прийшов у дім Лазаря, де на Нього чекали Марфа і Марія. Марфа піклувалася про пригощання, а Марія, залишивши все, сіла біля ніг Христових і слухала Його слова. Вона обрала кращу частину.

І ми, як Марфа. Ми багато клопочемо, думаючи догодити Богу виховуванням дітей, роботою, миттям підлог у храмі, будівництвом храмів, і забуваємо, що ми народжені не для Землі, а для Неба. Турбота похвальна, але не для того ми прийшли в цей світ, і не того від нас чекають у Раю. І, також як Марфа, не вміємо побачити головного і вибрати благу частину.

Ми народжені для того, щоб любити і бути любимими самим Богом. Як же можливо, що мені нічим, що в мені немає нічого, чим відповісти на дар Христовий, – на те, що не лише запропоноване, але і дане такою ціною?! Життям і смертю, кров’ю і Любов’ю.

Як же це перекласти в життя? Як мінімум, треба почати з того, щоб хоч одна людина, одна-єдина людина отримала б від тебе стільки ж, скільки ти береш від життя. І це може нас повести дуже-дуже далеко, бо нічого подібного ми не робимо.

А ще простіше, щоб ті, хто поряд з нами, хоч би зітхнули:

– Нам з ним все-таки краще, ніж без нього.

Варто тільки почати. І Любов відкриється, як невідомий континент. Радість від Любові перекриє будь-яку іншу радість.

Це буде відкриттям. Це відкриття себе-християнина. А далі втіха Господня з’явиться вище за всяке очікування.

І коли ми навчимося відвертатися від себе, щоб давати іншим, ми побачимо, що наше серце стало здатним звернутися до Бога відкрито, любовно, вдячно, радісно!

І ми зможемо тоді стати бажаними гостями на пасхальному райському бенкеті. Не гостями, які чекають, що їм там дадуть, а друзями Господа, співрозпорядниками свята, які допомагають Йому в Його Любові.

Для цього ми приходимо в Церкву. Заради цього тільки і варто жити…

Автор: священик Костянтин Камишанов