Священне Писання про смерть (закінчення)

Воскресіння Лазаря (фрагмент), Карл Генріх Блох

“Сильна як смерть, любов”

Здавалося б, якщо смерть – наслідок гріха і відбиток гріховності на всьому людстві, то вона є безумовне зло, яке можна тільки проклинати. Але найжиттєрадісніша біблійна книга, Пісня Пісень, неначе навіть оспівує її (8:6): “Поклади мене, як печатку, на серце твоє, як перстень, на руку твою: бо міцна, як смерть, любов; люті, як пекло, ревнощі“. Поети подальших віків заперечуватимуть: ні, любов сильніша за смерть, вона її перемагає, – але ж біблійний автор писав не про того, хто перемагає в поєдинку. Він просто порівнював любов з найсильнішим, що тільки є в цьому світі після Бога, і не знайшов нічого сильнішого за смерть.

Смерті, звичайно, ніхто собі не бажав і при нагоді її намагався відвернути. Ми майже не знаходимо в біблійних книгах самогубств. Для греко-римської античності, приміром, здатність людини покінчити зі своїм тлінним існуванням була ознакою мужності і духовної висоти. Зовсім не те в Біблії, там це вчинок крайнього відчаю: вбиває себе поранений Саул, щоб не потрапити в полон до філістимлян, які знущатимуться над ним (1Царств 31); вбиває себе мудрець Ахитофел, чия порада була вперше знехтувана правителем (2 Царств 17). Про Іуду Іскаріота, напевно, і так пам’ятають усі, хто знайомий з Євангелієм.

Але до своєї і чужої смерті люди біблійних часів ставилися, здається, набагато спокійніше, ніж ми. Пророк Валаам, дивлячись на ізраїльський народ, благословляє його і несподівано каже: “Нехай помре душа моя смертю праведників, і нехай буде кончина моя, як їх!” (Числа 23:10). Як же це можна бажати собі смерті? Ні, він просто знає, що смерті не уникнути, і молиться про те, якої саме він бажає собі смерті: як у праведників. Те саме спокійне завершення благого шляху, про який, мабуть, говорив і Екклезіаст. До речі, Валааму не було даровано те, чого він просив: цей “пророк по найму”, який прийняв свого часу замовлення проклясти ізраїльтян, був ними убитий разом з мадіамськими царями (Ісус Навин 13:22).

Про смерть – і свою, і чужу – у біблійні часи говорили досить просто, як про щось природне і буденне, від неї не ховалися, як прийнято тепер, коли і надгробні промови звучать іноді так, немов сталася якась немислима випадковість, якої ніхто не міг чекати. Але от як починається остання промова царя Давида, звернена до його сина і спадкоємця Соломона: “Наблизився час помирати Давиду, і заповідав він синові своєму Соломону, говорячи: ось, я відходжу в путь усієї землі, ти ж будь твердим і будь мужнім і зберігай завіт Господа Бога твого” (3Царств 2:1-3). І Соломон не заперечує, не каже батькові, що тому ще жити та жити; він розуміє, що в “путь усієї землі” краще йти підготовленим, з ясним усвідомлення власної долі.

“Смерть, де твоє жало?”

Але це, звичайно, не означає, що люди змирилися зі смертю. Та це, напевно, і неможливо. І в пророчих книгах мова раз у раз заходить про дивовижний час, коли… “не буде більше малолітнього і старця, який не досягнув би повноти днів своїх; бо столітній буде помирати юнаком, але столітній грішник буде проклятим. І буду будувати доми і жити у них, і насаджувати виноградники і їсти плоди їх. Не будуть будувати, щоб інший жив, не будуть насаджувати, щоб інший їв” (Ісаї 65:20-22).

А може, станеться щось більш дивне – і смерті не стане зовсім? “І знищить на горі цій покривало, яке покриває усі народи, покривало, яке лежить на усіх племенах. Поглинена буде смерть навіки, і витре Господь Бог сльози з усіх облич” (Ісаї 25:7,8).

Втім, з пророцтвами все непросто (та й чи може бути з ними просто?). А от що говориться про смерть на сторінках Нового Завіту (1Кор. 15:54,55): “Коли ж тлінне це вдягнеться в нетлінне і смертне це вдягнеться в безсмертя, тоді збудеться слово написане: “Поглинута смерть перемогою”. Смерть! Де твоє жало? Пекло! Де твоя перемога?” Але і Новий Завіт тут цитує Старий, а саме, пророка Осію: “Від влади пекла Я відкуплю їх, від смерти визволю їх. Смерте! де твоє жало? пекло! де твоя перемога? Розкаяння у тому не буде у Мене” (13:14). Але якщо заглянути в книгу Осії, виявиться, що таке розуміння погано вписується в контекст 13-го розділу, який говорить про покарання, а не про позбавлення. І тоді можна зрозуміти ці рядки як гірку іронію: Господь відмовляє наполегливим грішникам у помилуванні і закликає на них чуму і моровицю.

Така різноманітність інтерпретацій, звичайно, може шокувати сучасного читача. Що ж саме мав на увазі пророк? Адже не може бути, щоб Господь в одній і тій же короткій фразі одночасно суворо погрожував ізраїльтянам і давав їм найсміливіші надії! Не може… тільки якщо ми самі будемо слідувати суворим законам формальної логіки, де загроза і обіцянка – два різні і абсолютно несумісні поняття. Але різними бувають люди, часи, обставини, і що звучало загрозою для одних, легко може стати обіцянкою для других.

Пророки не лише говорили – вони ще і діяли. Ілля під час голоду приходить до бідної вдови, яка чекає на неминучу смерть разом зі своїм сином, і просить – точніше, наказує – віддати йому останню порцію хліба. Вдова підкоряється, і їжа дивовижним чином множиться. Але дитина все рівно гине через певний час, вже не від голоду, а від раптової хвороби. Вдова кидає в обличчя пророкові гіркий докір: “Що мені і тобі, чоловіче Божий? ти прийшов до мене нагадати гріхи мої й умертвити сина мого” (3Цар. 17:18). Без жодного високого богослов’я ця жінка живо відчувала зв’язок між смертю і гріхом, втім, розуміла вона його надто прямолінійно: за свої гріхи вона розплатилася смертю сина. Поки поряд з нею не було пророка, все було якимсь буденним, сірим, але його прихід висвітив і біле, і чорне в її житті – і тепер за чорне на неї чекає страшна розплата. Таке рівняння вирішити дуже просто, і безліч людей з тієї пори так і пояснюють хвороби і смерті. Але Ілля не погоджується – він звертає докір вже до Господа: “Господи Боже мій! невже Ти і вдові, у якої я перебуваю, зробиш зло, умертвивши сина її?” (3Цар. 17:20)

Пізніше подібне диво створить Єлисей (4Царств 4), і звичайно, Христос (Лк. 7:11-17). “Бог відвідав народ Свій” – кажуть євреї, коли бачать воскресіння сина вдови ні в чому не примітному містечку. Навряд чи вони так швидко визнали Христа Богом, чому ж вони так казали? І чому взагалі Христос воскресив цього юнака? Зрозуміло, що вдова, яка втратила сина, залишалася без жодних коштів для існування, але ж не один він помер тоді в Палестині, і нічого примітного в цьому містечку і в цій сім’ї, здається, не було.

Але де є Бог, там немає смерті. Це як вогонь і лід: в одному й тому самому місці може бути тільки щось одне з них, і якщо Христос зустрічається зі смертю, смерть відступає. Те ж саме ми бачимо в сцені воскресіння Лазаря (Ін. 11). Дивовижна впевненість Марфи і Марії, які повторюють одна за одною: “Господи! Якби Ти був тут, не помер би брат мій” (Ін. 11:21) – насправді, як можна помирати в Господній присутності? Але в цьому диві, що передує перед смертю і воскресінням самого Христа, ми бачимо інше. Ми бачимо Його упокорювання перед смертю. Ми бачимо Його таким слабким і смертним, як, мабуть, ніде в Євангелії; навіть на Голгофі в Ньому більше твердості і упевненості. А тут, біля могили друга, Він по-людськи розгублений: не знає, куди поклали Лазаря, – Він тужить до сліз і навіть обурюється, та й як не обуритися всесиллям смерті?

Ці прояви людської слабкості в Христі викликали багато питань у богословів. Але загальний сенс, мабуть, простий: так розкривається повнота Його людської природи, немічної і обмеженої, як у нас, непричетної лише гріху. Природи, яка підвладна смерті. Але саме така людина каже Лазарю: “Вийди!” – і той виходить з гробу, з Шеолу, з царства тіней. І після цього стає зрозумілим: Христа вже не залишать у живих; надто сильному супротивнику кинув Він виклик.

А далі… Ми всі знаємо, що було далі. Ми співаємо про це кожної Пасхи: “Смертю смерть подолав”. Як і у випадку з Адамом і Євою гріхопадіння не означало негайного вмирання, так і тут воскресіння Христове не значило негайного скасування смерті. Але влада її стала тимчасовою, відносною, кінцевою.

Перемогти смерть означало для Христа пройти через неї, пережити її і пересилити, щоб навіть на цьому шляху, у “долині смертної тіні”, ми не відчували себе покинутими і самотніми. Він вже побував там, і там ми зустрінемося з Ним, щоб Він вивів нас у вічність.

Автор: Андрій Десницький